Дотеперішній орган УНДО «Діло» відважилося в номері 271 на сенсаційний зрештою жест, публікуючи довжелезну редакційну статтю, в якій зрікається своїх вождів.
Ось кінцівка point’y
«Повторюємо: принцип нормалізації «Діло» визнає й надалі буде визнавати, але одне основа і зовсім інше практична її реалізація і всі методи практичної політики. І нічого тут приховувати та замовчувати факт, що загальна суспільна думка не погоджується беззастережно з усіма шляхами, методами політичної верхівки за останні півтора року».
Паліївські «Українські вісті» *, що є тільки засобом безпеки, який повинен вгамовувати обурення обманутих УНДО мас, дають цій інформації гострий заголовок «Щури втікають з пароплава» і, коментуючи «розрив», пишуть (№ 270) :
«Мотивування, звичайно, неповне. Другу його частину обійдено мовчанням, замовчано також ще одну вирішальну силу, на яку постійно оглядається і «політична верхівка», і відокремлене сьогодні «Діло». Цією другою силою є завжди той, в чиїх руках знаходиться влада, 1 хто завдяки тому може щось дати або взяти. Між суспільною думкою власного народу і цією другою силою проходять всі думки, всі починання, все життя і «Діла», і «ундов- ської верхівки».
1 Змісту
«Але «Діло» зауважує, що не йдеться про якийсь принциповий розрив. О пі! Просто «Діло» зорієнтувалося, що цінується тільки такий посередник, який не висить в повітрі, а є виразником суспільної думки».
Розвиваючи вміщені в згаданій статті «опозиційні» погляди, «Діло» розпочало останніми днями друкувати цикл статей одного з фрондпстів, посла Ст. Барана. Той без потреби зрештою застерігає, що не може бути мови про будь-яку принципову різницю (К2 .276)!
«Діло» мусить залишатися й надалі на своїх ідеологічних і тактичних позиціях. Це важливо особливо тепер, коли залишається до кінця невиясненою (?!) політика польського уряду і щодо нас, коли, т[ак] зв[ані] нормалі- заційні зусилля не дали жодних значних позитивних результатів, коли спостерігається внутрішнє розпорошення наших сил і коли проти нас діють різні зовнішні (?) фактори — насамперед агенти Комінтерну — з метою знищення наших прагнень».
Що ж це за прагнення?
Отож перед нами, галичанами, стоять два завдання: 1) захищати наші народні державні інтереси, боротися за своє існування в теперішній дійсності, а також всіма силами примножувати народні цінності в усіх ділянках життя і 2) бути виразником всеукраїнських інтересів, пам’ятаючи, що цим сьогоднішнім актуальним завданням є ан- тирадянська боротьба і об’єднання з усіма, хто прагне до розкладу Радянського Союзу на національні держави» (№ 277).
Отож хрестовий похід під протекторатом Гітлера — ми знаємо вже цю пісню. Але звідкіля ця впевненість п. Барана і іже з ним, що Польща належить до держав, яким подобається війна? Невже вони мають якісь докази?
Що Гітлер і його паладини * мають в українських фашистах гарячих прибічників — це річ відома. Та справа зайшла вже так далеко, що можна було б говорити без перебільшення про осередки пи. Геббельса і Розенберга. Чи ж не характерною є одна з багатьох подібних статей, які з’являються в українській націоналістичній пресі. На цей раз уривок з «Українських вістей» (№ 278):
«Президент міністрів Пруссії генерал Герінг почав втілювати в життя т[ак] зв[ану] другу п’ятирічку, метою якої є повна незалежність Німеччини від доставки чужої сировипи. План імпонуючий, він не вкладається в головах
ліберальних економістів та їх політичних лахмітників. Чудова, істинно народна промова Герінга з цієї пагоди зіпсувала багато крові чужим політико-економістам...»
«Всі промови Гітлера, Герінга та інших провідних діячів нової Німеччини відзначаються високою етичною і виховною наснаженістю».
А писалося це, звичайно, в Берліні.
Крах «нормалізаційної» політики сильно підірвав і так вже незначний моральний кредит УНДО в українських масах. Тому треба було терміново шукати нових шляхів, нових перспектив, які дозволили б українській реакції й надалі утримувати керівництво в своїх руках. Тим «новим шляхом» стала війна.
В одному з останніх номерів «Діла» знаходимо виступ п. Кедрина *, в якому зовсім недвозначно вказується, що єдиним засобом вирішення українських національних болячок є війна, і під гаслом війни повинна відбуватися консолідація українського народу в Польщі.
Отже, дальший етап «нормалізації» коштом моря крові українських селян і робітників...
У цих провокаційних пориваннях воєнних союзників Гітлера з-над Полтви * не залишається позаду і католицький табір «слуг божих». Часопис єпископа Хомиши- на * аж підскакує з радості від повідомлення про зростаючу загрозу війни (№ 3):