Треба згадати, що «уряд» п. Лівицького користувався і користується підтримкою тих наших кіл, завдяки зусиллям яких був організований Варшавський український науковий інститут *, який був нічим іншим, як Міністерством пропаганди п. Лівицького. Волинська група українських бебеків * є також прихильниками уенерівського уряду. Всі ті факти є красномовні...
Але повернемось до «Діла»; ось висновок статті:
«Дуже цінним є зауваження автора статті про колоніальний визиск України Москвою: воно робить брехливими поголоски про колоніальні наміри Німеччини по відношенню до України!»
А це що, панове, наївність чи насмішка?..
«Яблунів — мале містечко на Гуцульщині — відоме тим, що під час передачі польським комісарійним війтом громадської землі для будинку «Товариства народної школи» *, була пролита кров гуцулів, які захищали свою громадську власність. Сьогодні там вже стоїть прекрасний «Народний дім «ТНШ» *.
В тому Яблуневі є семикласна школа з польською мовою навчання, хоча українських людей є в чотири рази більше, ніж польських. Директор школи — шовіністичний поляк п. Адамчик, вчительський колектив — самі поляки.
Завдяки старанням керівника школи польський ксьондз Петро Шафранець з Яблунева навчає там не тільки римсько-католицької релігії, але й історії та географії в усіх класах. Чого він там навчає в чотирьох стінах, можна здогадатися з такого випадку:
Ксьондз Шафранець виголосив (у Космачі) проповідь, яка не має жодного відношення ні до Святого письма, пі взагалі до релігії:
«Гуцули — це не український, а окремий гуцульський народ, який не має нічого спільного з українцями. їм до українців так само далеко, як до французів.
...Ксьондз Шафранець заборонив на своїх уроках українським дітям відзиватися хоч би одним українським словом (А. Адамчик), троє дітей Івана Райчука римсько-католицького віросповідання...
Як тільки дитині виповниться 14 років, п. Адамчик намовляє її підписати декларацію про перехід на латинський обряд».
Нечувано! Ось хто ганьбить в очах українського народу добре ім’я поляка і втоптує в болото найкращі визвольні традиції, в ім’я яких гинули найкращі поляки. Гидота, якій, нарешті, треба покласти край.
У Малому Ходачку, майже в чисто українському селі, є чотирикласна двомовна школа (українських дітей біля трьохсот, польських — біля двадцяти). 17 січня 1937 року на конференції запитали батьки директора школи, якою фактично тепер є школа в Малому Ходачку, українська чи польська, бо всі предмети читаються польською мовою, вчителі навіть на перерві звертаються до дітей виключно по-польськи, а якщо дитина звернеться на перерві до вчителя по-українськи, то у відповідь почує: «Цо? Цо?», аж поки дитина не заговорить польською мовою...
У першому класі вчитель читає молитву тільки польською мовою, і діти повинні хреститися і молитися по- польськи. Слово «український» вживати також не можна...
Директор школи відповів, що школа є двомовною, а на запитання, в чому полягає та двомовність, відповів: «Двомовність полягає в тому, що української мови вчать по-українськи, а решти — по-польськ и».
У тому ж номері «Діла» читаємо:
«В Долинському повіті і далі відбувається полонізація українського населення, яке належить до так званої хо- дачкової шляхти. Різні польські прихильники скликали збори цих шляхтичів в Розточках і Вітвіцах. У першому селі доповідь робив міський суддя з Долини Тадеуш Мазуру У другому — міський суддя з Болехова Тадеуш Ада- мовський».
В дискусії бюджетної комісії про бюджет Міністерства юстиції слово мав сенатор Вл. Децикевич: *
«З поняттям Міністерства юстиції населення пов’язує поняття особливої пошани до закону і до справедливості, яка в останніх роках сильно підупала. Відому страшну «пацифікацію» восени 1930 року в Галичині провели адміністративні органи. Однак міністр юстиції спокійно спостерігав «пацифікацію» і не притягнув винних до відповідальності, хоча під час пацифікації було багато смертних випадків. Тому авторитет Міністерства юстиції і суду сильно при цьому постраждав. Важко також зрозуміти, як міністр юстиції дав свою згоду на Березу Картузьку... Береза Картузька — то пляма на обличчі міністра юстиції, яку важко буде змити».
...Всі ці реформи в найбільшій мірі направлені проти українського населення. Пауперизація * адвокатури — це зменшення великої частини української інтелігенції. Судовий екзекутор — це нещастя для українського села. Жертвами чистки в нотаріаті були головним чином українські нотаріуси, в судах український суддя — це білий крук».
«Діло» (№ 15).
Ми вже писали про тривогу «Діла», стурбованого зростанням активності, а особливо спільною боротьбою українських і польських селян за краще майбутнє. В № 23 «Діло», розповідаючи про конгрес Народної партії, що недавно відбувся, так закінчує: