«Ми, українці, народ без держави і тому беззахисний, читаємо ці повідомлення з надзвичайним душевним сум’яттям. З одного боку, у нас є підстави боятися страшного урагану, страшного особливо для народів, які не мають свого укриття, а з другого боку, можемо читати їх з надією на великі зміни, бо ж таких озброєнь ніхто надаремно не робить. Це повинно закінчитись великою війною. А тільки з війни може виникнути наша держава. Дає її воля божа тим народам, які її заслужили».
Варто було б вгамувати злочинні наміри підпалювачів війни з-над Полтви. Це є першочерговим завданням Українських народних мас.
У тіспому зв’язку з цими планами є відкопування ІД®Ї про скликання всесвітнього конгресу реакційних
українських партій. «Новий час» (№ 9) поспішно повідомляв:
«31 грудня ц[ього] р[оку] відбулося засідання ініціативної комісії Всеукраїнського національного конгресу. Комісія обговорила наявний стан конгресової акції, а також ухвалила надіслати в цій справі до підготовчого комітету конгресу та до українських політичних партій спеціальний меморандум».
У тих підступах особою, посланою богом, є, очевидно, Гітлер. Газета п. Паліїва «Українські вісті» (№ 7) захлинається від радості з того приводу, що нарешті в німецькій історіософії * перемогли «молоді історики».
«Цей перелом в світі німецької науки, без сумніву, с для нас корисний і важливий в наслідках».
А чому?
«Сьогодні німці борються за економічну самозабезпе- ченість, тому перед ними і світом в усій повноті стоїть відкрите питання колоній. Те, що під час Веймарської республіки було нездійсненною мрією, сьогодні є крайньою необхідністю».
Так виглядає Торговиця — тільки українська. Вже нижче впасти було б неможливо, тому белькотіння «Діла» (№ 1) нагадує поганий жарт про відсутність стійкості в таборі гендлярів власним народом:
«Те, що сьогодні відбувається в партійно-політичному житті українців у Польщі, і те, що загрожує нашим найбільш відповідальним суспільним установам, в яких зустрічаємо таке явище, як останні збори «Рідної школи» *,— то справи, які вимагають особливої уваги. Смертельна небезпека загрожує характерові народу».
На щастя, не всього! «Діло» (№ 8) вміщує промову ундовського стовпа «нормалізації» посла Целевича *, виголошену на бюджетній комісії сейму. Між іншим читаємо:
«Права української мови в юстиції гарантовані законом від 31 липня 1924 року. Закон той ухвалив сейм Речі Посполитої в період, коли прем’єром був Станіслав Граб- ський, вождь ендеків. Закон той абсолютно недостатньо забезпечує мовне право 6 мільйонів польських громадян українського походження. Однак навіть цей закон залишився законом па папері».
«...Судові органи конфіскують все, що їм попаде в руки. Між іншим вони конфіскували твори Тараса Шевченка, Степана Руданського, Лесі Українки та інших україн
ських класиків. Конфіскації підлягають навіть етнографічні матеріали».
П[ан] Целевич скаржиться, але чи не він сам та його табір несуть за це спільну відповідальність? І ось з № 6 «Діла» дізнаємося про речі, які не снилися, напевне, й Акібі *:
«Вже два тижні селяни — передплатники української преси на Волині — не отримали жодного примірника «Діла», «Свободи», «Нового часу» * і т, д, Чи це не є продовженням політики, яка ведеться в останній час по відношенню до українсько-галицьких календарів?»
Напевне так, панове з «Діла».
В морозний і похмурий січневий день в редакції «Діла» запанувала сімейна радість: дві провідні гітлерівські газети помістили ідентичні статті в один день під обіцяючим заголовком «Україна повинна бути вільною»:
«Хоч стаття та не містить жодних політичних заяв та висновків, однак сам факт її появи на першій сторінці двох найбільш солідних і напівофіційних берлінських газет вже є політичною подією. Зміст і весь текст статті також не залишає жодних сумнівів щодо політичних намірів її публікації, і коли б цими намірами була б тільки данина ввічливості в день, коли весь (?) український народ за межами СРСР відзначає річницю проголошення незалежності української держави *, то й це свідчило б про явне прихильне ставлення III рейху до ідеї розподілу Радянського Союзу» (№ 17).
Недавно українську пресу обійшла обширна заява шефа українського еміграційного «уряду» (петлюрівського) УНР * п. А. Лівицького, в якій він піддає грунтовній ревізії всю дотеперішню програму «демократичного уряду» і згідно з сьогоднішніми смаками своїх давніх і теперішніх сило- і хлібодавців грунтує його вже на основах фашистського фаталізму. Отож читаємо:
«Знаменний факт, що стаття, яку розглядаємо, бере до уваги саме концепцію УНР: очевидно, інші еміграційні угруповання, які запевнювали про свої близькі відносини з німецькими представниками, не користуються авторитетом у тих німецьких представників» (там же).