«Сьогодні народовці вболівають за долю демократії, а рівночасно ані словом не згадують про народні меншості і не змінюють своєї попередньої програми. Навпаки, вважають можливихм зближення з тими колами, яким нова нормалізаційна машкара не заважає проводити попередню політику відносно українців (!).
Яку ж цінність тоді мають резолюції народників, які проголошують боротьбу за демократичний лад у Польщі?
З цього останнього конгресу народників нас найбільше цікавить одне: головував на ньому колишній віце-прем’єр Тугут *. Станіслав Тугут заявив колись, що забрав би назад із задоволенням свій підпис з так званих народних постанов і що Станіслав Грабський пошив його в дурні і на практиці викривив зміст тих постанов. Станіслав Тугут очолював також Інститут національних досліджень, в знавцем проблеми меншостей і, безперечно, є демократом. Було б добре (!), якби цей сьогоднішній керівник народників, людина з іменем і характером, публічно заявив, яким є відношення його і його партії до найновішої колонізаційної хвилі і чи лише «зміною» програми народників щодо національних меншостей мали бути залучені українські селяни в ряди їхньої партії?!..»
Стаття, однак, дуже характерна, якщо візьмемо до уваги відносно спокійний тон реакційного українського часопису в полеміці з польськими прихильниками демократії, і... заслужені, зрештою, компліменти на адресу керівника Народної партії. Однак виникає запитання: чи це знову
тільки маневр по відношенню до нелояльних «нормаліза- ційних» контрагентів?
Немає сумніву, що незадоволення в рядах УНДО збільшується, якщо навіть такі вірні сателіти санації, як пп. Целевич і Пеленський * висловлюють своє розчарування. «Діло» в неконфіскованій статті подає промову п. Целевича, яку він виголосив у дискусії про бюджет Міністерства освіти:
«На жаль, нормалізація польсько-українських відносин зривається насамперед у питанні школи. Українці висунули ряд вимог, з яких задовільнено лише одну, а саме — прийнято на роботу 100 вчителів і 50 на безплатну практику. Ці невеселі стосунки найкраще ілюструє неви- рішена справа термінології, яка для нас є справою престижу. Міністерство освіти ускладнює справу, бо в своєму новому розпорядженні називає українські гімназії на Волині українськими, а в Галичині — руськими. Це образило українські маси.
«Лемківський буквар» є провокацією українського народу». Крім того, що написаний незрозумілою для нього мішаниною різних мов, на одній сторінці має аж 100 помилок. Народ протестує проти лемківського букваря і проти мовної постанови Грабського, яка призвела до ліквідації української школи.
...Постанова про створення українського університету не виконана до сьогоднішнього дня. Не вкомплектовано і кафедру української літератури.
...Шкільні інспектори, наприклад, в Станіславі і в Тернополі, провокують українське населення.
...Є десятки випадків, коли вчителі сильно побили, навіть до смерті, українських дітей, а влада вирішує подібні справи дуже повільно» («Діло», № 17).
В дискусії на сеймі про бюджет Міністерства комунікації п. Целевич обговорював персональну політику щодо залізничників-українців:
«За австрійських часів було кілька тисяч залізничних службовців-українців, що працювали на залізниці. У 1919—1920 роках їх звільнили з роботи. Більшість їх позбавлена пенсії. Потім прийшов другий період «чистки» залізничного апарату від українців: не приймали їх на нові посади. Таким чином, кількість українців на залізниці значно зменшилася.
Промовець посилається на циркуляр дорожного відділу у Львові, в якому рекомендується приймати на роботу на залізниці стрілочниками тільки осіб польської національності і римсько -католицького віросповідання.
Як з цього виникає, стверджує промовець, ПДЗ * зайняла виняткову позицію не лише по відношенню до національності, а й віросповідання.
(«Новий час», № 14).
Відносини в українському фашистському таборі дуже добре характеризує полеміка між органом групи п. Палі- їва «Українські вісті» та ультранаціоналістичним тижневиком «Голос» *. Ось що «Українські вісті» говорять про ОУН та про редактора «Голосу»:
«І панове Бойдуники, і всі ті особи та установи, які отримують американсько-українські часописи,... знають, що деякі з цих часописів, такі, як «Націоналіст», «Новий шлях» та інші публічно називають себе органами ОУН. І не тільки не роблять з цього жодної таємниці, а навпаки — паразитують на наївності емігрантів і збирають тяжко зароблені долари на фікційний «бойовий фонд», на «революцію» і т. ін... Все то таке огидне і нікчемне, що краще про це не говорити. Нарешті питаю п. Бойдуника: як довго ви ще думаєте отруювати і так вже задушливу атмосферу? І в чиїх інтересах, в ім’я яких темних сил виступаєте ви як апостол цієї насправді готентоцької * моралі та етики?»
...Коли б ви одного дня признались, в і м’ я ч о г о і для кого виконуєте ви свою роботу, то, напевно, прокляли би вас ті, чиїм героїзмом і революцією ви безкарно торгуєте («Українські вісті», № 23).