— Звуть мене Сікорська Антоніна. Але,—додає з усмішкою,— не маю нічого спільного з генералом Сікор- ським, що отаманує тепер з повним гаманцем у Парижі.
Голосує польська революційна письменниця тов. Ban- да Василевська. її вітають виборці оплесками і любовно стискають руку.
У величезному залі української гімназії золотими буквами на червоних транспарантах горять виборчі гасла. Обіч буфет з чаєм і закусками. Члени виборчої комісії тт. Тисовський, Кондякова й Бохепок слідкують за порядком. Виборці швидко проходять до урн.
Незабутній, радісний день у житті віками знедоленої й уярмленої, а тепер вільної Західної України!
ПОЧИНАЄТЬСЯ СПРАВЖНЄ ЖИТТЯ
Рік 1936. Великий зал Львівського політехнічного інституту переповнений вщерть студентами. На трибуні стрункий русявий студент. Линуть його полум'яні слова протесту проти побоїв і насильств націоналістичних бандитів. Очі молоді палають вогнем зненависті до розбещених лицарів ножа і канчука, за якими стояв закон і опіка спорохнявілої шляхетської держави.
А через годину після нелегального мітингу в інституті знову полилася кров. Під ударами ножів і кастетів падають на землю закривавлені люди.
Цього ж дня в кабінет воєводи з'явилася делегація студентів. Вершитель долі воєводства похмуро звів брови. Його обличчя злісно перекосилось. З настороженою увагою слухав він слова русявого студента Топермана. Студент з обуренням оповідав про страхіття, які творяться у вищих школах, про те, що доньку видатного польського вченого головорізи скинули зі сходів другого поверху за те, що вона посміла протестувати проти погромницьких учинків шляхетських молодчиків.
Воєводі досить. Він обриває слово протесту й великопанським жестом показує делегації на двері.
Нелегко довелося добувати студентові Фрідріху То- перману диплом інженера, а коли він вже мав його в кишені, почалося нове горе. Куди не звертався, скрізь йому відповідали:
— Праці немає.
Не було її для українців, не було для євреїв, не було й для тих поляків, яким чесність не дозволяла мовчки поглядати на покривджену долю мільйонів. З цим злом треба було боротися. І безробітний інженер Топермап розумів це прекрасно. Друковані ним на циклостилі мопрів- ські відозви йшли на заводи, розповідаючи робітникам
про в’язниці і концтабори, де мучились вірні сини народу за його волю і щастя.