— Я ось 62 роки живу,— обізвався сивий старик,— з того 50 працюю, а не було в моему житті ані одної веє- пи, ні одного літа, щоб я поїхав кудись відпочивати, вигріти на сонці своє тіло, заспокоїти серце шумом смерекового лісу. Коли подумаєш про це, жаль гризе душу. Адже нами не те, що ніхто не піклувався, в нас навіть людини бачити не хотіли. А коли дітей ваших жерли сухоти, коли крутив нас ревматизм, вони нам радили просити ласки в бога, який ще ні одного двірника не вивів з підвалу до палацу.
— Правильно, не було ще такого випадку,— сказав похмуро господар.— Це сталося тільки тепер, коли прийшли до нас більшовики. І завтра я,-* додав тихо двірник Михайло Дума,— їду до Кисловодська.
Через деякий час він говорив далі:— Про Кисловодськ я читав цими днями в газеті. Це прекрасне місто розкинулось в Кавказьких горах. А гори ці, брате мій, ще вищі за наші Карпати. В долині гріє сонце, невидані квіти цвітуть, а там, на шпилястих верхах, сніг круглий рік біліє. Багата, плодюча в долинах земля, а з неї тисячами джерел б’є цілюща вода. Зараз вона б’є для нас, для всього робочого люду, наше рятує здоров’я, наші лікує рани. Ось що значить, брате мій, влада Радянська!..
— Ви знаєте, люди, скільки довелося мені на своєму віку пережити, скільки разів я страйкував, працюючи на цегельпі, скільки разів викидали мене за те з роботи!
Ви бачили, скільки вашого брата лягло від поліційних куль на вулицях Львова, скільки замучили в тюрмах! Але сьогодні мені так хочеться сказати: які ми, люди, щасливі, що все те не було даремне і що прийшов час, коли двірники їдуть до кращих курортів Країни Рад!
Михайло Дума підвівся з ліжка. Його поморщене обличчя якось посвітліло.
— За тако щастя, брата мої, варто було навіть умерти в боротьбі.
— І якщо треба буде, то помремо...— промовила Тереза.
Другого дня Михайло Дума на пероні Львівського вокзалу прощався з дружиною.
— На другий рік ти поїдеш, старенька моя,— шепнув до неї.— Наша Батьківщина любовно піклується про своїх громадян.
Михайлиха не відповіла. Зараз вся її душа була сповнена тихою радістю, бо ж щастя Михайла було її щастям. Весемми очима проводжала поїзд Львів — Київ, Машинально тупцювала за ним, хоч вагона, в якому їхав її чоловік, не було вже видно. Так дійшла вона до кіпця перону і тільки, як осяяв її сліпучий блиск весняного еонця, зупинилася і притиснула руки до грудей.
ВИЗВОЛЕНА МОЛОДЬ
На великій дошці 7-го «а» класу шістнадцятирічна дівчина написала: «В Радянській Батьківщині люди сміються, бо вони щасливі».