•— Мої мрії — сміливі мрії,— говорить він.— Були вже успішні спроби розбити атом в СРСР, Англії, Америці. Але ж я певен, що тільки в СРСР, тільки в країні соціалізму ці спроби дадуть практичні наслідки. Капіталістичний світ затягнув кривавий морок варварства і розбою, там наука служить лише інтересам зграї ненажерливих експлуататорів, для яких слово «людство» — порожній звук. Тільки в нас, тільки в країні Радянської Конституції наука служить трудящим, і я глибоко вірю, що саме нашим радянським вченим вдасться визволити в матерії енергію, щоб перетворити її в могутню силу, яка служитиме всьому народові. В цій великій і почесній
роботі я також братиму участь, перетворюючи мрії в дійсність.
Микола Теслюк поступить у медичний інститут. Зга- ,дуючи про свої шкільні роки, він гірко посміхається. Син незаможного селянина, Микола насилу попав до Луцької польської гімназії. Для учителів панської гімназії він був кимось, кого не помічали, до кого не відносились інакше, як 8 презирством. А коли вже треба було поставити 'йому якусь оцінку, вибирали «задовільно», щоб «хлопський син», чого доброго, но зазнався. Восени 1939 року Теслюк приїхав до Львова і поступив у середню школу № 1. Забезпечений гуртожитком і харчами, Микола поринув з головою в книжки і протягом короткого часу ?став відмінником.
— Що рік тому мої батьки і но мріяли про те, що 'мепі будь-коли вдасться стати педагогом, інженером або .'лікарем. Моя мати нпшком плакала над моею долею.
5 Тепер мати радісно усміхається: її син — відмінник З радянської школи, і він через кілька років провадитиме ’боротьбу з людським стражданням, зі смертю. Наполегли- £ вим навчанням доможуся того, що ланцет хірурга стане *,в моїх руках чудесним знаряддям, що повертатиме до м життя тих, які відчуватимуть вже льодовий подих смерті. Й Велика радість для людини слухати, як б’ється врятовано ■ серце, особливо ж тоді, як те серце б'ється для нашої любої Батьківщини.
Стрункий смаглявий Левко Мартюк недавно ще думав повернутись до рідного містечка.
— Сину мій,— казав йому батько.— Я бачу, що не під силу тобі ця наука. З журби я по почах не сплю, бо не можу перестати думати про чорну нужду моєї дитини. Марнієш, сину, і сохнеш, як після суворої зими щепа у садку. Тож вертайся, поки час, додому. Попрацюєш зі мною малярем, то й матимеш принаймні шматок сухого хліба.