Філл ще трохи розповів про те що відбувалось в місті, я ж мовчки поглинала їжу, майже не відчуваючи смаку.
Повернувшись, магістр дозволив залишитись Філлу, й ми продовжили дослідження.
Ближче до обіду в нас були готові чергові зразки, й мені доручили їх віднести лікарям-цілителям.
Трохи поблукавши коридорами я нарешті знайшла потрібну лабораторію де на вузькому, витягнутому вздовж стіні столі стояла ціла армія зі скла, порцеляни, металу та дерева. Колби, миски, ступи, банки, котли й інші місткості з травами, порошками чи готовими зіллями.
- Є хто живий? – голосно покликала я, при цьому ще голосніше чхнув, але не наважившись поставити принесене на стіл, раптом загубиться.
- Є, - сонно відгукнулись з канапи й купа ковдр, на яку я не звернула уваги, заворушилась. – Чого так кричать? Ята, а ти що тут забула? – запитала мене Ванда.
- Допомагаю з ліками. А інші де?
- З іншими біда. Лежать в палаті з хворими, заразилися. Мене сюди прогнали, очікують, чи не підхопила і я хворобу.
Від почутого мене в мене раптово підскочила температура й стало важко дихати. Щодня гинули розумні від цього лиха, але мене це не дуже чіпляло, бо то були стороні. Але Фіона з Олдрі... Не дозволю.
- Перше, хто сьогодні черговий цілитель? Друге: в якій палаті лежать дівчата?
- На другому поверсі, від сходів праворуч, другі двері. Але тебе туди не пустять. А сьогодні чергує Кален Фітч, високий, білявий іллін з бронзовою шкірою. Повз такого не пройдеш. Він зараз хворих оглядає. Краще тут почекай.
- Дякую, але все ж краще пошукаю та спробую до дівчат навідатись.
***
Лихоманка захопила місто майже тиждень тому, а вже встигла заразити половину персоналу лікарні, тим самим залишив хворих без вчасної допомоги. Мешканці Маг-Рівіка майже одразу пішли на самоізоляцію, та потік хворих не зменшувався.
Втомлений, з темними колами під очима та блідий попри колір шкіри, цілитель сидів в коридорі та пив напій з різким запахом, який в цьому світі використовували, щоб збадьоритись.
- Цілитель Фітч? – про всяк випадок запитала я.
Чоловік не відриваючись від кружки, мовчки кивнув.
- Ось чергові ліки від магістра Стера.
- Ще одна себе драконом уявила, - без злоби, але з доганою сказав іллін подивившись на мене. – Чого ходим без захисту? Думаєш не заразишся?
- Не думаю, а знаю. І не уявила, а являюсь, - чесно зізналась я, чого вже ховатися?
- Аааа, - протягнув чолові, до його втомленого мозку не одразу дійшли мої слова, - дракон, якого нам в поміч прислав Лавер. Присядьте поруч на пару хвилин. Зараз доп’ю цю гидоту й знайдемо піддослідних. Вас не пригощаю, бачу як носом водите від запаху. Не подобається.
Відпочити я погодилась, того присіла поряд та заплющила очі, так краще думалось.
Отже. Зілля готувалися на основі драконовій крові, й перше що приходило на думку, збільшити дозу. Та ні. Занадто велика доза для більшості розумних смертельна. Того в мою голову прийшла ідея використати слиз яку зібрав з мене Террі, коли облізла луска. Ельф нею зацікавився та зібрав три глечика, два з яких упер з собою. Останній же був в мене дома. Я якось хотіла зі змістом проекспериментувати, та так й не встигла. Того зараз сиділа та лаяла саму себе за необачність.
- Йдемо, - повернув до реальності голос цілителя, - перевіримо, що в вас вийшло.
Піддослідними стали троє чоловіків, високі, кремезні, як і всі карголи, та дві жінки – ельфійка й іллінка. Вони знаходились на останніх стадіях хвороби, того й вибір пав на них.
Зібравши волю до купи, і якомога сильніше ігноруючи емпатію, я переступила поріг.
Решту дня, я була зайнята у лабораторії, увірвавши лише декілька хвилин, щоб навідати подруг. Дівчата спочатку почали лаятись, як я нещодавно на Філла, але потім заспокоїлись й навіть посміхнулись під час розмови, яка давалась їм з все важче й важче.
***
А в вечорі, коли зірка давно сховалась за горизонт, я ризикнула піти додому. Маг-Рівік став нагадувати Гаяв-Ток. Порожній, тихий, з темними вікнами. Лише запах відрізняв. Щоранку спалювали тих хто не пережив хворобу.
Дорога туди була легкою, а от назад ні. Спочатку Самідір з легкістю налякав дрібного злодюжку, що не побоявся вийти на вулицю та обікрасти перехожого. А от наступним нам на шляху зустрілось чудовисько. Й втекти б. Але відчуття самозахисту кудись поділось. Лише жадоба вбивати затьмарила розум. Жадоба не моя, але я їй піддалась. До тями мене привів фамільяр, прийняв бойову форму вовка. Здоровезний монстр чомусь злякався вдвічі меншого супротивника, та кинувся тікати. Самідір за ним, а я за Діром. А за три квартали швидко зрозуміла, що було причиною цього забігу. В підворітті друге чудовисько нависло над мертвою дівчиною, а дві її подружки, налякані, на грані втрати свідомості, сиділи на холодній землі обійнявшись. В одній я не одразу, та впізнала повію, з якою вже перетиналась на вулицях міста.
Цього разу це були не ларгінці, а новий вид. Щось між горилою та ящіркою. Наче до мавпи голову динозавра прикрутили. “Чудовий” зразок немерців.
- Самідір, витягнути дівчат зможеш?
- Грааау, - була мені відповідь.