Unknown полностью

0

ТАЄМНИЦЯ

ММСТ^ОД освіій

Вос^річшштть

_л ^ _ ^._. ШЯШ АШ'# і. і

.* /

I Ця¹

/ \(М _чОд

Ь^а

<$>/#№ /V (9^

86

СОКОЛИНОГО Б0Р>_№      ^Л"

☆

ЛІТО

В СОКОЛИНОМУ В8і^. \&врросї}на: Л^га 5

/

лауреата Сталінської премії А. Резнгченка

Обкладинка, титул, заставки та кінцівки

А. Пономаренка

Малюнки

соколиного

БОРУ

<&0ов

КНИГА ПЕРША

СОН В РУКУ

г

же з тиждень за селом точилися жорстокі бої.

Сивіючий генерал з червоними від безсоння' очима і простим обличчям донецького робітника не спав у ці дні жодної години. Весь час він був серед бійців в окопах. Переходив з підрозділу в підрозділ, і змучені безсонням та надлюдським напруженням солдати зустрічали його ледве помітною радісною усмішкою.

»

— Як тут у вас, братки? — весело звернувся він до них.— Жарко⁰

— Жарко, товаришу генерал.

— Вистоїмо?

— Що за питання, товаришу генерал! Не вперше.

>

— Ну, ну, братки! На нас дивиться вся Вітчизна.

— Знаємо, товаришу генерал.

Цієї ночі генерал дістав подяку за блискуче виконане завдання Верховного командування. Одночасно він одержав і наказ: негайно, але непомітно для ворога вийти з бою і відступити на нову лінію оборони.

# $

Мишко, хлопчик з прифронтового села, довго не міг заснути, все дослухався до гуркоту недалекого бою, і вже тільки перед світанком його зборов неспокійний, повний кошмарних видінь і небачених страхіть, міцний сон.

На Мишка йшов ворог. Він був зовсім не подібний до людини. На його гадючій голові незграбно стирчав круглий високий кашкет. З-під кашкета вибивався віхоть розпатланого волосся. А тіло ворога скида­лось на велетенського удава і вигиналося зловісною чорною свастикою.

Страшна потвора, гримлячи гадючими кільцями і рикаючи громо­вим голосом, наближалася.

Переляканий Мишко зажмурився. На нього війнуло холодом смерті, дрож пройняв аж до кісток. Пісок, в якому лежав хлопець, став холод­ним і сковував тіло, мов застигаючий гіпс. Підійшовши впритул, ворог заревів ще більш несамовито.

Жадоба життя раптом підняла на ноги знесиленого хлопця, і він блискавкою метнувся вперед. Вже почав злітати в повітря і через хви­лину закрилив би вгорі могутнім птахом, але саме цієї хвилини Мишко прокинувся.

Сон затуманив хлопцеві розум. Він спочатку ніяк не міг пригадати, де він і їло діється навколо. Був у непроглядній пітьмі. Гарячково ниш­порив навколо. Швидко підвівшись на ноги і озирнувшись, він пригадав, що цієї ночі ліг спати на гориші, у свіжому запашному сіні.

До нього долинув якийсь невиразний шум і раптом — важкий вибух, мов віддалений удар грому. Майнула думка: фронт зовсім уже біля села.

Згадав, як учора з Тимком і Савою домовлялись ще до схід сонця йти вудити рибу. Ні, тепер, мабуть, не доведеться. А вже небагато лиши­лось літніх днів — скоро настане осінь. Тепер так добре беруться язі, червоноперки, а пізніше вода схолодніє і риба піде на дно. Не вірилось, що прийде сюди загарбник, думалось, що ось-ось поженуть його назад. Та ворог весь час наближався. Які ж тут рибні лови!

Мишко навпомацки поліз до виходу Підповз на край горища, знайшов знайоме бильце драбини Обережно спустився в сіни, залиті молочним ранковим світлом, шо пробивалося крізь широкі щілини.

Вийшов на подвір’я. Тут було вже зовсім видно, хоч сонце ще й не зійшло. Схід палав рожевими фарбами, в глибокій блакиті неба пливли легенькі хмаринки. Не вперше Мишко прокидався так рано. Не раз схід сонця заставав його на річці. Та хіба був тоді час дивитись на рожеві заграви, на безкрає небо, на оці хмарки, кучеряві й рух­ливі! Перед очима тремтіли тільки прозорі, мов живі, хвилі, а по них стрибав сонячним зайчиком поплавець з гусячої пір’їнки. Десь там, у не­змірній глибині, на дні ріки, теж синіло небо, пливли хмари, тремтіли рожеві сонячні, стрічки, але чи до них було тоді Мишкові! Він тільки й знав свій поплавець і не зводив з нього очей.

йому здалося, що лише ось тепер він уперше побачив навколишній світ в усій його неосяжній красі: і ці гарячі барви літнього ранку, і це чудове небо, і вербу, що звісила густе гілля на старі, вкриті зеленим мохом ворота, і велетенський осокір, на якому щоранку і щовечора клекотіли поважні лелеки. Яке во^ю все чудове, яке рідне, близьке серцю! 1 невже не буде всього цього? Невже зруйнує, поглине все це ненависний ворог? Ні, не може цього бути, не може!

Ревнули гармати. Десь так близько, край села. Заболіло серце, стисло горло.

Мишко почув голос матері. Тепер тільки запримітив її журну по­стать біля тину під розлогою калиною. Вона зверталась до сусідки через вулицю:

—  Іде наше горе,— казала вона. І слова ці бриніли болючою скаргою

— Іде...— луною відкликалась через вулицю сусідка.

— Куди тільки податись, де подітись?

— А може, втечімо, Мотре, поки не пізно?

— Ой сусідонько, куди ж утікати! Все покинути? Хату, господар­ство?.. Хай все ворогу дістанеться?

— Ой Мотре,— говорила маги,— коли б знала, що він тут довго буде, нічого б не пожаліла Запалила б хату — і в дорогу.