Низько, здавалось просто над головою, проплив ворожий розвідник. Хлоп’ята від жаху втягнули голови в плечі, боячись підняти очі. А що коли візьме, чортяка, та кине бомбу? Але бомби він не кинув, а, зробивши іде одне коло над селом і знизившись над безлюдним мостом, зник за обрієм.
Мостом знову рушили військові обози й солдати.
Хлопці заговорили з солдатом, який хоч і мав сердитий та гучний голос, але виявився добродушною людиною.
— Що ж ви робитимете в нас, такі малі? — запитував він, явно підсміюючись і кепкуючи з незвичайних добровольців.
— Та ми що завгодно... в огонь і воду...—палко запевняв Тимко.
— Хіба шо в огонь і воду, а більше, по-моєму, ні на що не здатні. Корів ми не маємо, щоб хвости їм крутити...
— Ми і стріляти вміємо. Ось спитайте у мого дядька Михайла, як я з двоствольної...
— О, ложкою з миски стріляли б добре,— жартував солдат.
— Не смійтеся, товаришу червоноармієць,— заговорив Мишко.— Ми знаємо, що вояки з нас погані, але що ж нам робити? Не кинете ж нас фашистові на наругу?! Наші батьки—і мій, і Тимків, і Савин — теж воюють проти ворога...
Солдат перестав сміятися. Спохмурнів, задумався. Він розумів переживання цих малюків і не жартував більше.
— Воювати ви ще малі: мало каші їли. Але в тил... по-моєму, вас можна одвезти.— І, ніби виправдуючись перед хлопцями, сказав: — Але я тут молодший чин, від мене це не залежить Хіба ось що... Поведу вас до старшого лейтенанта. Як він скаже, так і буде.
Дорогою, мов старий і добрий ечитєль, повчав:
— Ви йому тільки по всій формі, щоб без сліз, значить, та іншого. Так, мовляв, і так, товаришу старший лейтенант, не хочемо гинути від фашиста клятого! Він зрозуміє. А головне — не плакати.
— Та ми...
— Цсс...
Хлопці побачили старшого лейтенанта. Він сидів під вербою на пні, а до нього підбігали бійці, командири і, козиряючи, доповідали про щось. Хлопці розгублено спинились неподалік. Навіть сміливий і говіркий Тимко не знав, шо йому тепер робити.
Всю справу врятував знайомий солдат. Вибравши момент, коли біля командира нікого не було, він відрапортував:
— Добровольці тут з’явились, товаришу старший лейтенант.
Старший лейтенант повернув у їхній бік стомлене обличчя, глянув
здивовано сухими стомленими очима на хлопців. Від цього погляду у хлопців мороз пішов поза шкірою, захололи серця. Старший лейтенант спитав:
— Знову добровольці?
— Знову, товаришу лейтенант,— випалив Тимко.
— Вже втрьох. Був один,— а тепер уже троє?
— Ні, це самі по собі,— почувся голос збоку, і з-за кущів вийшов невеликий на зріст хлопчик.
— А, бригадир! — зустрів його радісним вигуком старший лейтенант. На стомленому обличчі старшого лейтенанта пробіг легенький усміх, очі стали теплими і веселими. Вони блищали, іскрились.— Ти мені, бачу, приведеш у частину всю свою бригаду.
Хлопчик вступив у ділову розмову з командиром. Це був Василь Іванович, п’ятнадцятирічний хлопець, якому всі давали на перший погляд не більше дванадцяти років.
Василько просив командира:
— Хлопці вони хороші, товаришу командир. І Мишко, і Тимко, і Сава були в минулому році премійовані за Збирання колосків на полі. А цього року, самі знаєте, не збирали. Але вони возили зерно на станцію, працювали по-військовому. Візьміть і їх, товаришу командир, ці не підведуть.
Хлоп’ята росли у власних очах. Були впевнені: коли вже за них просить бригадир, то відмовити їм ніхто не насмілиться. Командир посміхнувся:
— Та що ж я робитиму з твоєю бригадою? Сам добре знаєш, що колосків ми не збираємо. Тут голови люди гублять.
— Ми не боїмося, товаришу командир,— просив і Тимко, пильно вдивляючись в обличчя командира.
Але той, здавалось, не почув його слів.
— Не легкий труд солдата. Не під силу він вам, хлопці.
— Ми працюватимемо. Давайте яке завгодно завдання,— сказав Мишко, не зрозумівши слів командира.
Старший лейтенант хотів ще щось сказати, але раптом немов застиг,
до чогось прислухаючись. Насторожились і хлопці. Обличчя старшого лейтенанта стало знову суворе, геть зникли сліди пожвавлення і мрійного настрою, навіяного розмовою з хлопцями. Він різко повернув голову в бік колони:
— В укриття! В окопи!
Нічого не розуміючи, хлоп’ята спостерігали, як розповзалась в усі боки колона, як велика маса людей і обозів танула на очах. Командир суворим поглядом слідкував за тим, що діялось навколо, зовсім, здавалось, забувши про хлопців. Вони стояли позаду і здивовано поглядали на командира, ніби він всю цю метушню підняв для того, щоб наочно показати їм, який важкий труд солдата.
Зрозуміли все лише тоді, коли командир повернувся до них. Очі йому спалахнули гнівом, і він напустився на оторопілих хлопців так, ніби вони були тут у всьому винні:
— Чого стовбичите? Ану, марш в окопи! Зараз дізнаєтесь, що таке війна. Вояки!..
У цю мить долинув приглушений рев багатьох моторів. З заходу летіла зграя ворожих літаків, поблискуючи на сонці металевими крилами.
Хлопці кинулись до глибоких покручених траншей, тільки тепер зрозумівши, навіщо їх копали.
Чули за собою слова командира:
— Втискуйтесь у землю, хлопці, в землю! Вона одна тепер...
Кінця фрази вони вже не почули.
З ЯСНОГО НЕБА