Unknown полностью

— Ану вас! Говори вам,— насупився незадоволений Тимко. Він за­мовк і відвернувся, як людина, несправедливо ображена в своїх най­глибших почуттях.

Тоді заговорив Сава.

— Якщо ворог і справді прийде, підемо з нашими військами,— порадив він.

У Мишка вуглинками спалахнули очі, але раптом блиск цей погас, і він промовив безнадійно:

— Не візьмуть.

— Візьмуть!— впевнено сказав Сава.

Тимко забув про свою образу.

— Слово честі, візьмуть. Я бачив в одній частині ще меншого за нас хлопчика. Малюк — років десять У шинелі, кашкет із зіркою і шабля. Маленька така Та що там говорити —щоб свої та не взяли!

І Тимко почав палко змальовувати всю привабливість життя їх, трьох друзів, у військовій частині на всіх правах військовослужбовців.

його промову знову перебив Мишко:

— Ще казала Настя,— як удасться, а ти вже, мов дурень, думкою багатієш Ще треба випросити, щоб узяли.

Тимко цього разу не образився.

— Та візьмуть же. Той хлопчик говорив, що його навіть запросили...

У суперечку втрутився Сава.

— Чого там сперечатись. Ходім за село, довідаємось, що там ро­биться, а тоді буде видно.

Підбігцем, мов на веселу розвагу, хлопці манівцями помчали за село.

— А як же матері? Що з ними? — переводячи подих від швидкої ходи, запитав Тимко.

Але Мишко і Сава тільки насупили' брови.

За селом, десь на Дніпрі, ревли гармати, і тягуча безперервна луна від вибухів важко клекотіла в ранковому повітрі.

З високого горба було далеко видно. Вибравшись на його вершину, хлопці оглянулись навколо. Ніяких змін ніде вони не запримітили — все було так, як і завжди.

Артилерійська канонада припинилась: навколо стало так тихо і спокійно, що здавалось, ніби не було поблизу ніякої війни, а тільки велика гроза відгриміла і десь пройшла стороною.

Хлопці вдивлялись удалину. Вся заплава річки, що протікала під горою, підковою огинаючи село, була закутана в легенький серпанок туману. Туман плив, колихався, золотився під промінням сонця, що вже визирнуло краєчком з-за далекого обрію. Непроглядна далечінь нага­дувала безкраю ріку або, вірніше, море з чорними островами.

Хлоп’ята насторожено вслухались у тишу, намагаючись щось по­чути в повитій туманом долині. Вони промацували очима всі острівки в уявному морі. Дивились туди з цікавістю й острахом.

Тимкові привиділись серед туману, що вже почав поволі розвіюватись, якісь химерні постаті, рухливі тіні, і він вперто до­водив, що це фашисти. Сава мовчав, а Мишко не хотів і слухати такі дурниці.

За селом, з-за обрію, поряд з чорним кістяком нерухомого вітряка, легко випливало червоне, як жар, сонце. Безкрає туманне море вмить зажевріло, спалахнуло, заграло барвистими переливами. Чим вище під­бивалось угору сонце, тим швидше розвіювався туман Він уже не нагадував моря. Через його прозору завісу, мов через матове скло, про­бивались зелені, приземкуваті кущі, клаптики нескошених луків, пото­лочених худобою, тисячами людських ніг і коліс; удалині чорнів вели­кий бір. Знайома річка була тепер немов на долоні; вона плинула поза село тихо і спокійно, виблискуючи ланцюгом своїх округлих озер, що сполучались одне з одним вузенькими протоками.

Від того місця, де через річку переп’явся дерев’яний міст, весь час доносилось якесь приглушене гудіння, немов шум водопаду, на який хлопці спочатку не звернули ніякої уваги. Тепер вони все зрозуміли: по мосту, тихо видзвонюючи сотнями підків, безперервною стрічкою пересувалась військова колона.

Не змовляючись, хлоп’ята рушили до мосту. В повітрі заджеркотів мотор літака, але самої машини ще не було видно.

— Фриц! — визначив Тимко, і йому ніхто не заперечував.

Тут він, безумовно, не помилився. За ці місяці війни хлопці безпо­милково навчились по звуку розрізняти свої і ворожі літаки. Пильно вдивлялись у небо, намагаючись побачити у вишині ненависну машину.

— Припинити рух! Маскуйсь! — почулась від мосту команда.

На мосту заметушились люди. Вони кудись зникали, немов прова­лювались крізь міст або під землю. . Кінські упряжки поспішали під розлогі шатра придорожніх верб. В якусь мить навколо стало тихо і порожньо. Тільки десь за річкою без угаву стрекотіла сорока і до-

носилося з села собаче завивання. Угорі, немов настирливий шершень, гув ворожий літак.

Хлопці спинились в нерішучості: вони хотіли порадитись, як їм бути і що робити далі.

— Гей, ви там, орли!—пролунав раптом десь з зарослей вільшини голос. Вигук, безумовно, стосувався до них.— Чого там стовбичите, мов на виставці? Швендяєте тут, тільки демаскуєте місцевість.

Хлопці побачили солдата, що своїм маскувальним халатом зливався з зеленими кущами.

— А до вас, дядю, можна? — першим знайшовся Тимко.

— Ідіть,— дозволив солдат.

Хлопці бігцем рушили до вільшини.

— Та не біжіть, чортенята! Ідете, то йдіть уже по-людському. Ба­чите — рама.

В голосі солдата вже не було попередніх жартівливих нот, тон його тепер був різкий і навіть злий.

Почувши цей категоричний оклик, хлопці негайно перейшли на гу­сячий крок. Солдат розсміявся, побачивши, як вони, мов гуси, затупцю­вали на місці, витягуючи шиї вперед і закусивши губи.