Unknown полностью

— Не буде він тут довго, сусідонько. Виженуть його, як пса ска­женого.

— А виженуть!

— Негоже свою кривавицю ворогові кидати. Бреше, не поїсть усіх — удавиться!

Мишко підійшов до матері. Очима, повними туги, глянула на сина, не сказала ласкавого слова, як бувало раніше. Сувора і мовчазна була мати всі ці дні.      .

— Мамо! А може ще їх і відіб’ють, не пустять сюди? А ви жу­ритесь...

Мати притулила до себе сина, погладила шорсткою рукою по го­лові. Мишко завжди любив материні пестощі, він тягся завжди до них, мов до теплих променів сонця. Тепер вони йому здалися недореч­ними і недозволенний. В нього спалахнуло незадоволення і собою, і матір’ю, і всім навколишнім. Вислизнув з рук і поспішно вийшов на вулицю. Мати лише сухими скорботними очима дивилась услід си­нові. Повернувши погляд на сусідку, сказала:

— Пам’ятаю ту війну. Малою ще була... Пройшло все, мов у сні.

— Ох, буде, мабуть, і старим і малим. У могилі б ці дні переле­жати — ото було б щастя,— важко зітхаючи, не відповіла, а простогнала сусідка.

Мишко вирішив на власні очі побачити, що там робиться за селом.

Мати помітила, що син вже далеко. Вона схаменулась.

— Мишко! Мишко! — гукнула вона.— Куди ти в такий час? По­вернись!

Та Мишко вже — за рогом вулиці. Тривожні вигуки матері роз­танули в ранковому повітрі.

ТИМ КО І САВА

Шелестячи кукурудзяним листям, пригинаючись під соняшниками, поспішали через городи Тимко і Сава. Мишко побачив їх тоді, коли вони вийшли на вулицю.

— А ми до тебе! — ще здалека гукнув Тимко і побіг до Мишка, тоді як Сава і не подумав прискорити кроку: він ішов спокійно, поважно

Тимко і Сава — нерозлучні друзі: один в одного днювали й ночу­вали, разом ходили до школи, разом ловили рибу, навіть разом вико­нували всі роботи, загадані матерями. їх розмови були безперервною суперечкою. Тимко був запальний, схильний до фантазування, всі події, речі і явища любив перебільшувати, а інколи й перекручувати до невпіз-

нання. Сава ж, навпаки, був розважливий, мовчазний, більше слухав, ніж говорив. Він завжди терпляче до кінця слухав гарячі фантазії свого приятеля лише для того, шоб потім цілком їх розбити.

— А дід Макар вчора впіймав двопудового лина,— говорив бувало Тимко.— Як ніс його додому, перекинувши через плече, то хвіст аж по землі волочився. От, Саво, коли б нам спіймати таку рибину: самого жиру можна пуд натопити.

Сава спокійно дивився великими синіми з прозеленню очима на воду, намагаючись не моргнути, шоб не прогавити, коли ворухнеться поплавець. Жодним рухом не виявляв свого ставлення до сказаного, здавалось, нічого не чув і не бачив, окрім свого поплавця.

і      вже тоді, коли Тимко закінчував одну казку, щоб розпочати іншу, ще більш фантастичну, Сава тихим, спокійним голосом запитував:

— Ти сам бачив?

— Кого бачив? — насторожувався Тимко.

— Та лина ж.

— Якого лина?—дивувався той.

— А що дід Макар впіймав.

— Був мені час дивитись! Люди казали.

— Ну й набрехали.

— Такий чоловік говорив, що правда,— вперто захищався Тимко.

Та не менш впертим був тепер і Сава.

— Неправда! Двопудових линів не буває.

Тимко зрозумів, що наговорив забагато. Але не був би він Тимком, коли б так легко відступив від сказаного.

— Та хіба ж лина? С-о-ома! Знаєш, соми які бувають?

— Все одно неправда.

— Скажеш, не буває таких сомів?

— Соми бувають і більші, але пуд жиру з нього все одно не натопиш.

Тимко бачив, що вивернутись нелегко.

— Не будемо сперечатись,— відступив він.— Ходімо в село і тоді побачиш, чия правда.

Тимко завжди вправно переводив розмову на щось інше. Спокій­ний і невблаганний Сава знову розбивав його неправдоподібні, хоча й цікаві вигадки.

Цю слабість Тимкову легко забував не лише його задушевний при­ятель Сава — дарували її всі. Тимка любили за дотепність, буйний по­літ фантазії, а головне за те, що був з нього не лише говорун, а й май­стер на всі руки. І вірша кращого від нього ніхто не напише, і казки ніхто не розкаже, і планера ніхто не змайструє.

Мишко дуже зрадів друзям. Знав, що вони теж не менш за нього схвильовані сьогоднішніми подіями і теж шукають відповіді на все. А можливо, вони вже щось знають.

— Чуєш? — допитувався в Мишка Тимко, очима вказуючи в той бік, де за селом рявкали гармати. І сам відповів на питання: — Іде, гад!..

а

Мишко не заперечував. Не заперечував цього разу і Сава. А схви­льований Тимко питав друзів:

— Що ж робити?

Не чекаючи відповіді, він сам зразу ж висунув план дії:

— Негайно йти до червоноармійшв і попросити зброю,— підемо бити фашиста. Чого ти дивишся? Думаєш, не вмію стріляти? Мій дядько Михайло, що майором у Червоній Армії, коли у відпустку приїздив, давав мені стріляти. І з рушниці двоствольної і з пістолета. Я ще дику качку як стукнув—тільки пір’я посипалось.

— А качка полетіла,.— вставив Сава.

— Куди полетіла? Від мене полетіла? Ну, брат, дудки! Ми її з дядьком Михайлом додому принесли.

Мишко спалахнув:

— Та що ти мені тут брешеш про качки. Тут ворог іде, а він бреше. Дядько Михайло так і дав би йому стріляти — хіба в нього патрони даровані?