Київський таксист приїхав у Канаду один. Орендував авто. Почав іноді майже цілодобово працювати у таксі Uber. Як не крутився, усі гроші йшли на оплату оренди житла, авто, страховки., їжі. Плюнув і повернувся в Європу. Київський таксист не одружився з Канадою. Наречений міг отримати казкове придане, але у нареченої занадто великі вимоги до кавалера. Таксист не виправдав довіру коханої. Я ще, коли тільки приїхав до Канади, то якось почав помічати, як тільки в українців очі згаслі, то невдовзі попруть назад у Європу! І я їх розумію. Я був чемпіоном школи по шашках, але найкращий друг привів до мене учня з початкових класів і той легко в мене виграв кілька разів підряд, а коли хлопчина виріс, то став нардепом і мільйонером. І досі ту поразку я вважаю найбільшою невдачею у своєму житті, як найбільшою вдачею – зустріч з моєю дружиною, з якою я вже понад 40 років. Дай Боже, щоб програш в шашки був і надалі моєю найбільшою невдачею в житті.
Дехто з іммігрантів, особливо з країн колишнього Радянського Союзу, навіть, як помсту намагається створити негативний імідж Канаді як хитрій, депресивній і нудній країні, в якій ледве не кінець світу, але то, взагалі, смішно і несерйозно, бо Канада входить у 7 найрозвинутіших країн світу, а коли Канада вам не підійшла, то це проблема не стільки Канади, а ваша. Хоча, з філософського погляду, всі ми та й увесь світ, вся цивілізація, винні у тій ситуації, в яку потрапив зять і мільйони українських біженців. Несерйозно і найлегше звинувачувати лише зятя в усьому, починаючи від війни й закінчуючи нашими сімейними претензіями, бо життя не таке просте й зрозуміле, як його намагаються видати людям. Мені чому згадується конфлікт між майбутнім президентом України Віктором Ющенком (пам’ятаєте, Цірукинічогонекрали) і майбутнім прем’єр – міністром Юлією Тимошенко (Мій дохід лише нещасні 30 тисяч гривень і я бідую!) ще у 90-х роках, за часів, коли нашу державу очолював, як його називають, батько української корупції Леонід Кучма. Я іноді захоплювався рідкими проявами мудрості Леоніда Даниловича. Його запитали кого пан президент буде виганяти з роботи, Віктора Андрійовича чи Юлю Володимирівну.
-Обох, - відповів Кучма.
Журналісти почали просити Леоніда Даниловича не рубати так з плеча і розібратися хто більше винен, та Кучма відповів:
-Усі винні.
Поки грошей в Канаді вистачало, то спання цілими днями зятя нікого особливо не дратувало. Але коли тільки зятя не викликають на роботу і він день, два, три, чотири сидить вдома, спить та нічого не робить, то атмосфера напружується. Ми, домашні, розуміємо, що доведеться їсти одні макарони та хліб, економити на всьому. Зять розповідає, що, ось – ось, почне заробляти багато грошей. Зять спить чи пропадає на тренуваннях або їздить за 100 кілометрів за водою з джерела та вигадує собі різні непотрібні заняття. Не хоче шукати роботи коли не з вищою зарплатою, то хоч з повною зайнятістю. Ще й хоче зображати з себе якогось «вельможного пана» і мене це напружує. Нині я щодня прокидаюся і дивлюся у вікно чи стоїть біля будинку авто зятя, чи ні. Коли зять не поїхав на роботу – то це ще один удар по бюджету сім’ї.
Коли зятю ніхто не суперечить, у сім’ї є гроші й може спати та відпочивати й робити, що хоче, то зять – прекрасний сім’янин. З радістю повезе сім’ю на відпочинок за кілька сотень кілометрів, щоб влаштувати для нас незабутні вихідні й було про що розповідати знайомим. На початку нашого перебування в Канаді, коли ще не було такої напруги в сім’ї через недостатню кількість грошей, то вдома організовував для знайомих шикарні застілля з шашликами, хоч ніхто з них не відповів йому подібним запрошення до себе додому. Знайомі або просто жадібні, або змушені економити гроші й не можуть собі дозволити нескінченних пишних застіль. Зять майже повністю утримує мене з дружиною. Весь одяг, який ми носимо, нам купив зять. Користуємося телефонами, які він нам подарував. Зять дуже щедрий і відкритий, віддасть вам останню копійку, бо весь час своїми вчинками хоче справити враження на людей довкола.
Я і сім’я надзвичайно вдячні зятю за те, що зумів організувати нам комфортні умови життя в Канаді, а ми, пенсіонери, ще й маємо щастя тішитися внуком, головною радістю на старості. У перший рік перебування в Канаді, коли зять ще добре заробляв і не поринув у конфлікти зі своїми роботодавцями та мною й ще не накручував себе і не отруював собі життя ненавистю і заздрощами, то ми, певне, через стрес від війни й перебування в чужій країні забагато їли, купували у супермаркеті по три величезних візки продуктів, а канадці з невеличкими пакетами дивилися на нас, як на дикунів з голодного краю. Слова казкового персонажа Вінні – Пуха, що хтось із нас надто багато їсть, то про наші перші місяці перебування у Канаді.