Зятю вже давно увірвався терпець вислуховувати мою гірку правду про нього. У зятя не все гаразд і з почуттям гумору. Жарти над собою пам’ятатиме до смерті, а, можливо, ще й у могилі. Якщо відчує хоч натяк на правду про себе, то все переводить на образу й підкоп під свій авторитет. До мене правду зятю в очі говорила бабуся, яка хотіла навчити внука прислухатися до порад рідних людей та визнавати помилки і яка, фактично, одна виховувала, бо мама мусила багато часу проводити на роботі, щоб заробити гроші та підняти сина. Бабуся та мама не могли надати достатньо уваги зятю в дитинстві, бо не мали супутників по життю чи батьків під рукою і змушені були боротися за виживання, особливо у важкі 90-ті роки, коли й формувався характер зятя. У дитинстві зять пережив тяжкі емоційні переживання. Стреси, психологічні травми дещо пригальмували його розвиток. Життя прожив у брехні і його перекошує від правди. Ріс без батька. Отримав купу підліткових комплексів, яких не може позбутися. Бабуся стала ворогом №1, бо не пробачив їй дитячі образи. Через довгий язик і я отримав таку честь.
Нам ще вдається утримувати конфлікт в рамках пристойності. Я знову поклявся домашнім не робити зауважень зятю і нині лише вітаємося та не спілкуємося. Все це мені, та й зятю, дуже важко. Найбільше страждає моя дружина, інвалід. У Києві вона завжди підтримувала зятя. Була зачарована його духовністю. Правильними словами. М’якістю. Тактовністю. Інтелігентністю. Романтичністю. Дружина гордилася зятем, як іконою. Жінка дуже зраділа, коли зять зробив пропозицію доньці вийти за нього заміж. Моя дружина мовчки переносить всі коники зятя. Інколи плаче. Має проблеми зі здоров’ям. Трапляється днями лежить, бо нема сил встати. Ми з нею переконуємо один одного, що дитяча агресивність у поведінці зятя щодо нас – реакція на стрес, труднощі та виснаження після приїзду в Канаду. Це захисна реакція психіки зятя. Чоловік доньки хоче здобути хоч моральну перевагу над кимось, от хоч і над нами, старенькими, бо матеріальні справи у нього погані.
Зять не зізнається, але таке враження, що зять вже не діждеться, коли залишиться сам у Канаді. Зять помилково переконаний, що найкращий варіант для нього – відправити нас усіх в Україну, залишитися наодинці з Канадою і спробувати вижити. Чи ви один в Канаді чи з сім’єю – це велика різниця. Зять розраховує, що один ще протримається на плаву в Канаді, але мене гризуть деякі сумніви. Боюся, що без підтримки сім’ї зять втратить мотивацію. Одному в Канаді, може, й легше, але то не для маминих синочків. Коли один у Канаді та маєте непогану роботу і намагаєтеся жити й витрачати по мінімуму, економите на всьому, то у є великі шанси назбирати купу грошей. Але це не про зятя, любителя купувати не завжди потрібні речі. У дитинстві не вистачало іграшок або їх не мав. Доньці чи мамі тоді доведеться висилати гроші зятю в Канаду. Слабкі люди можуть легко потрапити в апатію, а то й депресію.
Зять так себе накручує, тоне в негативі, що боюсь аби дах у нього не поїхав. Канадські безхатьки та божевільні перед тим, як стали такими, спершу стали одинокими, а ще невдасі – одинаку й до самогубства недалеко. Я боюсь, що у зятя почнеться депресія, через яку чоловік рідної сестри моєї дружини скоїв самогубство. Інколи здається, що зять залюбки житиме з бездомними чи навіженими, аби лише його утримували, слухалися та визнавали крутим начальником. Тож коли зять буде один у Канаді, то щодня молитимемося за нього. Що їстиме? Пельмені пакетами та піци? Піци у Канаді не такі вже й дешеві. Зять хоче наше відправлення в Україну обставити так, щоб перед знайомими не виглядати винним. Видимість для зятя – то найголовніше в житті! Пропоную винним зробити не Канаду чи родину, а мене. Я згоден відповідати за всю цивілізацію на планеті та її недосконалість. У молодості, коли відносини з дівчатами доходили кінця і не знали, як розпрощатися, то я починав зводити на себе страшні та непристойні наклепи й це діяло.
Через штучно створену зятем нервову атмосферу в домі, всі почали хворіти, постійно хтось кашляє, а до нас, пенсіонерів, повернулися старі болячки, зароблені ще на тяжкій фізичній роботі двірниками у Києві. Під час останньої сварки зять ображав мене і вчинив розгін за те, що я хворий і надто шумно чищу ніс. Навіть, порадився на цю медичну тему з колегами на роботі. Будівельники заради сміху і в захваті від нової витівки зятя. Одностайно його підтримали. Хворий дід не гідний компанії чудового зятя. Відтоді боюся чхнути в хаті, щоб не спровокувати зятя на нові сварки та не псувати настрій домашнім. Коли зять не на роботі, то, щоб покашляти, виходжу надвір і заходжу за ріг будинку.
Кашляю і згадую університетського однокурсника, пройдисвіта й інтригана, який пізніше навпіл розбив комсомольську газету в Києві, аби лише пару років побути начальником, доки під його мудрим керівництвом те видання не збанкрутувало. Партійний активіст любив робити мені зауваження. Я у вільний від навчання час трудився на кількох роботах двірником та часто застуджувався: