Я співчуваю зятю. Буду підтримувати. Ой, непросто жити в одному будинку з близькою, але закомплексованою під зав’язку та психологічно травмованою людиною Зять мріє, щоб ми швидше кудись ділися і тоді йому буде щастя. Люди, коли дізнаються, що зять і донька з дитиною живуть разом з батьками, то заздрять. Кажуть, що це удача, ледь не Божа благодать. Згадують як самі в молодості жили з синочком чи донечкою, яких ні з ким було залишити. Багато іммігрантів у Канаді просять батьків з інших континентів прилетіти до них хоч на кілька місяців, щоб батьки поняньчили дітей. Іммігранти хоч трохи перепочинуть від турбот про дитину. Зять розповідає всім підряд які ми з дружиною погані та недостойні жити разом з ним у Канаді. Порядні люди не знають як і реагувати. Підтакують, розуміючи, що йому не можна суперечити. Коли сердитий, то мене зять називає Гришею. Та я і не проти, бо це молодить, але мене не радує зневажливий і презирливий тон ображеного підлітка під час розмови з приятелями у моїй присутності. Деяким з них теж незручно за нього через неповагу до старших, але терплять, як і я. Не хочуть отримати ворога на все життя.
Як би не надувався зять, наче павич, щоб не розповідав про свою велич та не стрибав вище голови, а для нас, стареньких, він назавжди залишиться нерозумною дитиною. В очах деяких його знайомих можна прочитати, що зятю потрібно повертатися в Україну і воювати з російськими окупантами, а не зі старенькими батьками своєї дружини. До рідної мами у зятя теж претензії. Зятю доведеться з братом ділити спадщину. Мати народила ще одного сина у 46 років і перемкнула на малюка частину уваги та кохання. Бабуся й мама загорілися бажанням зробити з талановитого хлопчика зірку. Виконавця класичної музики. Якщо молодший обжене за успіхами у житті старшого, то для самолюбства зятя це буде ударом. На стареньку 90-літню бабусю зять тримає образу ще й досі, не спілкується, а щоб написав телефоном привітання з днем народження, то про це має попросити його мама, яка підкидає йому гроші.
Зять розповідає також усім, яка погана у нього бабуся, колишній викладач торгівельного інституту. Бабусі ніколи було з ним панькатися. Коли був дитиною і не слухався, то бабуся виховувала його, як великий радянський педагог Антон Макаренко, - долонею та що під руку попадалося. Макаренко, геній з важкою рукою, ще й вихвалявся у мемуарах, що бив дітей. Вчителі й батьки колишнього Радянського Союзу копіювали методи великого педагога. Комуністичне педагогічне виховання закінчилося, коли зять підріс і дав бабусі здачу. Зять не захотів визнати мене і мою дружину другими батьками, не називає нас мамою і татом і відноситься до нас, як до обслуговчого персоналу. Схильний до гонору й ліні сприймає мене, як няньку, а мою дружину, як кухарку, які безплатно цілий день працюють за їжу та дах над головою і за можливість доглядати внука. Сам не вірю, що таке пишу й таке відбувається зі мною. Аби до війни сказали, що опинюся в такій ситуації, то нізащо не повірив. Що ти, війна, наробила з людьми? Що накоїла, проклята?
Тут без допомоги психолога не обійтися? Допомога психолога знадобиться не лише учасникам бойових дій, а й окремим біженцям від війни. Добре було аби зять попрацював з психологом, який допоможе по іншому глянути на себе. Батька зять не пам’ятає, бо той рано покинув дитину з матусею і бабусею, які вдвох і виховували хлопця. Вчинок батька вдарив по психіці дитини. Я запитував у його бабусі, чому навчили його лише гарно говорити й стильно одягатися, а не навчили визнавати помилки та прислухатися до рідних людей, які бажають тільки добра. Пішов у батька. Іноді таке враження, що у зятя депресія. Поведінка щодо мене – черговий комплекс дитини, яка не бачила батька. Зять боїться знайти батька в іншій людині. Зять страждає від того, що друзі мають батька, а у нього немає?
З таким психічним розладом потрібно звернутися до психіатра. Онлайн за кілька доларів через Інтернет спілкуватися з психологом відсталої країни в Африці. Зять володіє англійською. За кордоном допомога спеціаліста з душевного здоров’я - то звична справа. Там цим навіть вихваляються. Це в Україні повелося ще з часів Радянського Союзу, що люди бояться звертатися до психіатра, бояться, бо всі вважатимуть їх дурнями. Родич моєї дружини жив у селі, впав у депресію й мав завтра йти на обстеження до психлікарні. Щоб не мати такого сорому перед односельцями, то наклав на себе руки. Як і люди з дитячими травмами та ще й підсиленими війною, зять навіть думки не допускає, що варто звернутися до спеціалістів. Я теж не наважуюсь йому сказати, щоб пройшов хоч співбесіду з психоаналітиком. Зять і так мене ненавидить за правду та думає як помститися і закрити рота. Порада нічого не дасть, але зламає й так хитку атмосферу в родині.