БРАТИ
БРАТИ
У2
Б87
До збірника
ввійшли оповідання
українських радянських
письменників
про дружбу
народів-братів
нашої країни.
„ 70500-022
Ь М205(04)-75 0-7(5
Видавництво «Дніпро», 1975
Хвилююче — завжди незабутнє.
Саме такою, незабутньою, залишилася в пам’яті запоріжан зворушлива зустріч з Олексієм Максимовичем Горьким.
Це було в липні 1928 року. Тоді Олексій Максимович тільки- но повернувся з-за кордону, де він довгий час — з 1921 року — за порадою Леніна перебував на лікуванні. Повернувшись до Москви, він одразу ж вирішив здійснити подорож по Радянському Союзу. Особливо хотілося йому відвідати Україну і побути па Дніпрельстані.
Звістка про те, що Горький їде на Дніпрельстан, викликала у будівників незвичайне піднесення. Не було людини, яка б цьо- іо дня не прагнула потрапити на вокзал зустрічати славетного Буревісника.
Запорізький вокзал ніколи не бачив такої сили народу. Ще задовго до приходу поїзда вся святково прикрашена кумачем привокзальна площа і всі прилеглі вулиці були переповнені.
А тим часом звідусіль — з будов і заводів, з околишніх сіл,— мов ріки до моря, все стікалися і стікалися нові безкраї людські потоки. Балкони, вікна і дахи привокзальних будинків теж зарясніли людьми. Високі дерева, мов гайворонням, обліпилися дітворою.
Міліція була безсила навести порядок: ніхто не сподівався такого напливу народу.
На пероні вокзалу з квітами у руках зібралися делегації, виділені підприємствами, установами для зустрічі Горького біля вагона. їх вважали за найбільш щасливих. Але їх теж набилося стільки, що перон став тісний, і довга барвиста стіна квітів простяглася вздовж залізничної колії далеко за територію вокзалу.
Того дня по обіді випав невеличкий дощ, і погода надвечір — па час приходу поїзда — немов теж набрала святковості. Вітер ущух, спека спала, небо стало прозоро-голубим. Сопце врочисто переливалося на прапорах і золотими бризками розсипалося на міді труб і піонерських фанфар.
Всі нетерпляче вдивлялися в далину залізничної колії.
Нарешті показався довгожданий поїзд. Він наближався тихо, незвичайним, уповільненим ходом. Горького помітили іце здалеку. Олексій Максимович висунувся з вікна і теж ще здалеку замахав рукою у відповідь на цілий ліс радісно піднятих рук.
Ось все ближче й ближче підпливає його низько пострижена голова, схудле вилицювате обличчя і велика рука, що м’яко махає у відповідь на привітання. Він помітно хвилюється. Щось шепоче губами, посміхається, все більше і більше висуває з вікна свої широкі вуглуваті плечі, а очі блищать і розбігаються по безлічі щасливих облич. І хоч піхто його ще ніколи пе бачив, проте зараз все: і вилицювате обличчя, і вуса, що звисали вниз і смикались від хвилювання, і навіть пострижена голова, якої ніколи пе бачили на портретах,— все здавалося таким знайомим, ніби най- дрібпіші риси улюбленого письменника були кожному з дитинства відомі.
Поки поїзд спинився, Горький був уже весь засипаний квітами. Одна спритна селянська дівчина навіть умудрилася накинути йому на шию вінок, сплетений з барвистих степових троянд.
Давно вже стоїть поїзд, давно вже всі вийшли на перон, а Олексій Максимович все ще лишається у вікні, ніяк не одірветься від охопленого радісним гулом натовпу, блискає з-за квітів сльозами, ловить простягнуті до нього руки, щось говорить і знову потискує руки.
Ця зустріч глибоко зворушила Горького. Але ще більше він був зворушений, коли вийшов з вокзалу і опинився на площі, заповненій народом.
На площі мав відбутися урочистий мітинг. Для цього тут була спеціально збудована трибуна. Та коли тільки-но па сходах ганку показалась висока, в сіренькому плащі наопашки, в білому картузі, трохи сутула постать Горького,— площа спалахнула й загриміла такою бурею захоплення, що, здавалося, земля здригнулася від вибуху багатотисячних голосів.
Горький зупинився. Для нього це було несподіваним. Перед ним уже пе натовп, а ціле людське море вирує, гримить, і кінця й краю цьому морю це видно. Він зпяв картуза, зіжмакав його і підвів руку з наміром подякувати всім за теплоту і сердечність.
Та людське море, мов перехопивши його думки, загриміло ще більшим захопленням.
— Зворушливо,— ледве чутно промовляє Олексій Максимович.— Це вже занадто зворушливо.
Він знову підводить руку, хоче спипити бурю вітання, проте від цього площа гримить ще гучніше. Він знову підводить руку, але майдан пе вщухає.
Нарешті Олексій Максимович, мов знесилений, опускає руку і довго стоїть нерухомо. Вуса його пересмикуються, брови збі
гаються докупи, і тепер пін справді втрачає здатність що-небудь сказати.
Потім підводиться на відкриту легкову машину, стає па сидіння і низько-низько вклоняється народу.
Машина легко, мов човен, попливла між бурхливими людськими хвилями.