Так і не вдалося провести на вокзалі мітинг. Та й саму трибуну так забило людьми, що добратися до неї було неможливо. Мітинг змушені були перенести в міський сад і об’єднати його з урочистим пленумом Запорізької міськради, спеціально присвяченим приїзду Горького.
Незабаром міський сад теж був переповнений. Але тепер піхто по вигукував і не плескав у долоні. В саду запала така тиша, наче тут не було пі душі. На трибуні стояв Горький.
— Дуже важко мені, товариші, говорити. Не майстер я на ці діла, не майстер... Не знаходиш достатньо влучних і сильних слів, щоб висловити радість і гордість, яку викликаєте ви. Не раз уже я бачив такі величезні хвилі голів, і вони злилися для мене в одне ціле — в голову велетня богатиря, що творить чудо... Всі казки про велич, про чудеса, які мають у собі звичайно подвиг і людські зусилля,— бліді, порівнюючи з тією силою і тією енергією, яку являєте собою ви.
Він говорив неголосно, повільно і з частими зупинками. Слова його, з підкресленим наголосом на «о», м'яко лягали в людську гущу і своєю ясністю, щирістю западали в серце.
Якоюсь особливою радістю опромінилося його обличчя, коли він заговорив про те, що вже встиг побачити в Москві, в Харкові, про грандіозні масштаби нового будівництва, про великі успіхи, досягнуті за короткий час молодою Радянською державою.
— Все це могла зробити лише колективна голова пролетаріату. Довгий час наша Росія була без голови...
Мітинг тривав до глибокої ночі.
Незважаючи на пізній час, Олексій Максимович не погодився залишатися на ніч у Запоріжжі і просив відвезти його на Дніп- рельстап.
Ночував він у невеличкому старому селищі Кічкас, в будинку колишнього заводчика Лена,— зараз вся ця місцевість глибоко під водою. А рано-вранці, коли сонце ще тільки-но вибивалось золотими стрілами з-за синяви скель. Горький уже був на будові.
Він стояв на високій шпилястій скелі і захоплено дивився на облогу Дніпра. Ранок видався тихий, і від того картина будови здавалася ще величнішою. Дві армії будівельників, що розсипались на схилах обох берегів, з безкраїми обозами грабарів з двох кінців ішли в наступ на Дніпро. Бурхливу, непокірну ріку перетинали зрубами, заковували в перегати, роздовбували її дно, розкопували кручі і гори, над горами зводили риштування.
Дніпро димів, як пожарище. Він нагадував арену фантастичної битви.
Час від часу то з одного кінця, то з другого крізь шум будівництва долітали застережливі звуки фанфар. Після цього земля здригалась, оглушливо гриміли вибухи, мов там били сотні гармат, і в повітря великими рудими хмарами здіймались розірвані скелі. Облога Дніпра ставала ще більш відчутною і вражаючою.
Олексій Максимович машинально виймає цигарку, запалює її і майже відразу ж починає стромляти в рот другу. До нього звертаються місцеві керівники, щось говорять, пояснюють, а він стоїть, як заворожений, раз у раз промовляючи про себе улюблене волзьке широке:
— Хо-ро-шо!
— Це ж казка! — нарешті з неприхованим хвилюванням звертається він до присутніх. І. посміхнувшись, поспішає виправити себе: — Ні, це пе казка. В казках подібного ще но було. Правду кажучи, я не сподівався на таку грандіозність.
За будовою, серед Дніпра, височіли велетенські, похмурі, овіяні легендами скелі: Сагайдачний, Стовпи, Багатир, Крісло Катерини. Ще трохи далі темними гранітними кручами виступав історичний острів Хортиця. Широка ріка, до половини стиснута пе- регатками, бурхливо виривалась па простір й кип’ячими хвилями билась об Хортицю.
Олексій Максимович вголос пригадав Шевченка:
Реве та стогне Дніпр широкий...
Оглянувши будову на правому березі, Горький моторним човном переправився на лівобережну частину будови. Він вилазив на риштування, спускався у котловани і до всього придивлявся з такою пильністю, наче робив для себе якесь відкриття.
Особливо його цікавила механізація праці. Тоді якраз будівництво переживало той неповторний період, коли кайло замінялося перфоратором, лопата — екскаватором, грабарка — вагоном, коли старий, примітивний спосіб роботи заступав повий, механізований.
Горький був дуже вдоволений, що потрапив на будову саме в цю пору.