Десь на тому березі з піснею йшли дівчата. В темряві їх не видно. 1 тільки старовинна степова пісня, що, мов на крилах, летіла між двома ярусами зірок — па небі й у воді, вказувала, де вони йшли. Вдалині, біля вогнищ, теж співали. Співали нових, ще не відомих йому пісень. Весело іі дружно звучали там голоси полтавців, рязапців, кавказців... Раптом близько в темряві, серед скель, знявся басовитий голос: «Реве та стогне...»
І Олексій Максимович знову проникливо заговорив мовою Шевченка:
І мене в сім'ї великій, В сім’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом.
Горького вже кликали до машини, нагадували про поїзд, але він ніяк не міг відірвати очей від охопленої вогнями ріки, де розум людини торжествував над силами стихії.
Особливо йому подобались пічні вибухи. І коли на темному фоні ночі над Дніпром вогняними стовпами високо здіймались розірвані скелі, він зачаровано промовляв:
— Хо-ро-шо!
Холодного березневого рапку посланці прибули до Москви. У другій половині дня вони були в Кремлі, і тоді ж їх приймав Ленін.
— Ви у якому саме питанні? — довідувався товариш, що супроводжував шахтарів до кабінету голови Раднаркому.
— У важливій справі,— сказав коротко, ухиляючись від прямої відповіді, Федір Іванович Гудков.
— У дуже великій. У справі відбудови краснодонських шахт,— додав більш балакучий Степан Михайлович Рибальчен- ко.— Починати нам якось треба...
— Почнемо, почнемо,— твердо підкреслив Гудков.— Того й прибули до товариша Леніна.— І злегка штовхнув під бік свого, як йому здавалося, занадто говіркого друга — дав знак, щоб той утримався поки що від розмов на таку тему.
Перед входом до кабінету товариші зупинилися схвильовані, ніяковіючи, мовчки перезирнулися — ніби домовлялись між собою, кому з них іти першому. Але затримка була дуже коротка, якихось півхвилини. Раптом вони виструнчились, окинули кожен себе, а потім один одного поглядами — перевіряли, чи все до ладу, і вже на ходу осмикуючи гімнастерки і поправляючи па них пояси, ступили вперед.
Володимир Ілліч зустрів їх біля порога. Привітавшись, запросив сідати і вказав рукою па великі м’які стільці, розташовані біля столу. Федір Гудков зразу ж умостився, поклав перед собою аркуш паперу, на якому було сумлінно вписано найважливіші питання — накази шахтарів першої і другої шахт Краснодону. Рибальчепко помітив, що Ленін сидить на звичайному стільці, і завагався, залишився стояти.
«Як же так,— майнула стурбована думка,— ми у м’яких, а він...» Але господар удруге запросив сідати і вже повів мову про Донецький край.
Пишнілось, він добре обізнаний з реальним становищем в Донбасі. Йому навіть було відомо, що з семи шахт, розташованих у районі Краснодона, працює лише одна, та й та ледве що видає якусь сотню пудів вугілля на добу.
З першої ж хвилини, як тільки Ілліч заговорив, у шахтарів зникли скованість, напруження. Вони відчули себе вільно, легко, і розмова пішла невимушено, щиро, як з рідною, дорогою людиною.
Ілліча цікавило все до тонкощів: насамперед він запитав, як живуть робітники та їхні сім’ї, чи всі вони мають городи і чи добре вродило минулого літа на тих городах, чи вже повертаються на рідні обжиті місця ті, що змушені були у дні розрухи залишити заводи, шахти і податись на села роздобувати шматок хліба.
— А як з постачанням продовольства у вас, в Донбасі?..— Ленін наголосив на останніх словах, спираючись на стіл, подався вперед. На мить застиг у чеканні.
— Буває всякого... всякого,— почав спроквола, непевно Гудков.— Та живемо, перебиваємось...
— Говоріть правду,— застеріг рішуче Володимир Ілліч,— живеться нелегко. Так, так, хліба і всього найпотрібпішого для людини не вистачає.
— Еге ж, так,— погодився Гудков.— Але ж такий час... що ж поробиш...
— Як це так «що поробиш»? — перепитав Ленін здивовано, з осудою і навіть, як здалося, суворо. Він рішуче вийшов з-за столу і підвів шахтарів до однієї з карт, що висіли на стінах. Невеликим, видовженим із заходу на схід півколом окреслив територію Донбасу і, перетинаючи карту в різних напрямках умовними лініями, говорив про потребу зв’язків індустріальних районів країни з іншими хлібними районами, зокрема з Півднем.
— А головне наше спасіння — у найскорішій відбудові зруйнованого народного господарства,— рішуче підкреслив Володимир Ілліч.— І тут, розуміється, нам аж ніяк не обійтись без донецького вугілля.
«Це правда. Вугілля потрібне. Господарювати нам треба. Таке діло, треба,— подумали Гудков і Рибальченко.— Тільки як його розпочинати, коли ні з чим...»
— У відбудові дуже важлива народна ініціатива,— вів далі Ілліч, ніби вгадуючи думки шахтарів. — Якомога найбільше залучати до праці населення — організувати суботпикп. Попрацювати так, щоб ми на фронті трудовому закріпили перемоги нашої героїчної Червоної Армії над Колчаком, Денікіним, білополяками та Врангелем... Тільки так.
— Не інакше,— погодились Гудков і Рибальченко.