Незабаром на шлюзовій дільниці Олексій Максимович став свідком курйозного випадку. Власне, він сам був причиною того випадку. На цій дільниці працював грабарем один білобрисий завзятий сільський хлопчина. Своєю буланою конячиною і невеличкою грабаркою він щодня виконував дві-три норми. Його шанували і називали всі грабар-рекордсмен. Та коли па будові з'явилися крани, хлопцеві занудила грабарка. Його потягло до машини. Почав ходити на курси. В дні готування до приїзду Горького хлопчина особливо старанно вчився. У нього навіть зародилася мрія, яку від усіх приховав: самому виїхати на крапі, коли в котлован прийде Горький. І цього ранку хлопчині вдалося умовити машиніста, до якого він був прикріплений, доручити йому машину. Кран спочатку слухався хлопця не гірше, ніж буланий. Але коли на дільниці з’явився Горький, в очах новонародженого машиніста раптом, як на гріх, всі регулятори переплутались: стріла, замість того щоб повернутися вправо, повернулася вліво, а сам корпус крана рушив пе вперед, як це треба, а посунувся назад. Хлопчина розгубився. Помітившії, що крап ідо па розведену колію, він з переляку вискочив з кабіни і розпачливо закричав:
— Тпру-ру! Щоб ти здох!..— і заплакав.
Хоч машиніст і пе допустив до аварії, але начальник дільниці не на жарт був розгніваний за такий скандал перед гостем. Проте Горький, несподівано для начальника, подякував машиністові і по-батьківськи заспокоїв заплаканого хлопчину.
— Хо-ро-шо! — підбадьорююче сказав Олексій Максимович.— Але треба вчитись. Машину створила людина, і людину вона повинна слухатись.
Потім на човні повезли Горького на острів Хортицю. Коли вибрались крутою стежкою на гору, він став край скелі і, переводячи подих, посміхнувся:
— Пу от... Тепер і я запорожець.
Хортиця його цікавила як пам’ятник старовини. Bin розпитував про нові археологічні розкопки, про стоянки первісної людини, про сліди скіфів і запорожців. А втім, про запорожців він більше сам розповідав, ніж розпитував. На сором деяким місцевим керівникам, він знав історію цієї місцевості і всієї Запорозької Січі значно глибше, ніж вони. В його розповідях про бойові козацькі походи були такі подробиці, наче він сам брав у них участь. З почуттям гордості говорив Олексій Максимович про героїчні походи запорожців проти ханів і шляхти, походів, що починалися часто саме з цієї Хортиці, про велику і переможну визвольну війну українського народу, очолювану Богданом Хмельницьким.
Проходячи по незайманій цілині в глибину острова, Горький раптом спинився і, нахилившись над маленькою голубою квіткою, з якимсь особливим хвилюванням у голосі заговорив чистою українською мовою:
— Здоровенькі були!
Потім трохи ніяково, ніби виправдуючись перед присутніми, стиха промовив:
— Так вітався па чужині до квітів ваш земляк, а мій друг...
І, трохи помовчавши, задумливо додав про себе:
— На рідкість мила, сердечна людина!
Він не пояснював, про кого йшла мова, але всі догадались, що Горький згадував про свої дружні зустрічі на Капрі з Коцюбинським.
Повернувшись па правий берег, оглянувши теплову станцію, фабрику-кухню, Горький несподівано попросив знову переправити його па протилежний берег. Йому здалося, що він чогось не додивився на лівобережних перегатах, щось пропустив.
І чим більше ходив по будові, тим дужче вона розпалювала в ньому цікавість і викликала гордість за свій народ.
Горький був невтомним. До самого вечора ніде і на хвилину не спинився перепочити. Цілий день ходив без картуза — обвітрився. загорів і, здавалося, навіть помолодшав на вигляд. Всі дивувалися з його рухливості.
А увечері в приміщенні щойно збудованого літнього театру він знову стояв на трибуні:
— І ще раз скажу я вам, милі ви мої люди, працюєте ви чудесно. Але ви ще успішніше працюватимете над своєю великою справою, якщо будете ставитись до неї. як господарі. А ви тепер саме господарі. Будемо ж і далі йти в наступ з таким натхненням, тільки не як кіннота, наскоком, а густою піхотною лавою, крок за кроком відбиваючи у темного побуту ііого позиції.
Того ж вечора Горький мав виїхати. Але не поїхав. Олексій Максимович так захопився будовою, що вирішив відкласти від’їзд і залишився ще па день. Ранком він їздив у дитячу комуну «Авангард». По обіді, як і минулого дня, сповнений енергії, зненацька з’являвся то глибоко в котловані, то високо па риштуваннях. А ввечері, перед від’їздом, ііого високу, трохи сутулувату постать, в плащі наопашки, з білим картузом у руці, знову бачили на шпилястій прибережній скелі.
Він стояв нерухомо і пильно дивився на нічну панораму будови.
Вночі будова здавалася ще більш могутньою і грандіозною. Дніпро, переплетений довгими лініями вогнів, скидався па фантастичного титана, закованого в золоті ланцюги. Він шумів, гримів, немов виривався з тих ланцюгів і вже ніяк не міг вирватись.