— Вочевидь валізу принесло рікою відкілясь згори, — продовжила експертка, ігноруючи емоційний стан співрозмовника. — І, слід зазначити, вона збіса важка. Я б вам порадила організувати пошук слідів автомобіля вище за течією, доки не пізно хоч за щось зачепитися. Слідчі дії можна здійснювати і без негайного розтину.
— Яка течія? Бистриця мілка як калабаня після дощу. Хто при здоровому глузді додумався викинути тіло у цю річку? Течії вистачить до першого каменя...
— Минулого тижня кілька днів поспіль у горах не припинялися дощі. Рівень води дещо піднявся. Ви ж бачите, валіза переповнена водою, — нагадала експертка. — Решту дізнаємося в понеділок. А тепер — з дороги!
Переможений Назар не знав, що відповісти. У пошуках підмоги він глянув на Гричака і неабияк здивувався — цей хамовитий чоловічок, що змете будь-кого на своєму шляху, зараз смиренно мовчав, розглядаючи щось цікаве на власних черевиках. Тоді Назар відчув укол сорому — це ж він, головний слідчий, мав дійти висновку про те, що валізу хтось припер до річки, думка про транспорт мала зринути насамперед. Капітан мовчки проковтнув гіркий клубок приниження, підступив ближче й знову зазирнув до валізи.
Видовище було справді моторошним — бліде оголене тіло, скручене «ембріоном». Руки відтято. Одна кінцівка викладена зверху, іншої не видно — мабуть, на дні валізи. На місці плечового суглоба стирчала білосніжна кістка зі шматками плоті. Лиса голова жертви впиралася у підібгані розбиті коліна. Обличчя майже не розгледіти, але кидаються в очі рвані рани на губах, носі, мочках вух та бровах. Складалося враження, що з її лиця видирали шматки м’яса. Засохлі плями крові масляними розводами вкривали майже всю валізу. Назар відчув, як його хребет шкрябнуло чимсь холодним. Його ледь не знудило.
— Господи, ти б чув ту сучку!
— Стельмах? О, чувак, а ми з нею знайомі! — скорботно відповів Циган, ковтаючи пиво. — Вона таки монстр!
— Самовпевнене стерво, — додав Назар.
Чоловіки сиділи за дерев’яним столиком в кутку пабу «П’ятниця», що розташувався у підвалі на вулиці Мазепи, майже в самому центрі Франківська. У двох уже майже спорожнілих келихах пива гойдалося тьмяне світло лампи, що висіла над їхніми головами. Довкола за столиками скупчилося чимало люду, не дивно — суботній вечір. Пощастило, що взагалі знайшлося вільне місце, аби суто символічно відзначити Андріїв день народження.
Назар почувався дуже стомленим. М’язи нили, голову розпирав тупий біль, а повіки важко насувалися на запалені почервонілі очі. Заслужені вихідні танули, мов сніг на сонці, а він досі перебував в робочому режимі нон-стоп — термінові виїзди на місця, ретельний збір речових доказів, писання протоколів, опитування свідків та нескінченні розмови з пресою. Попри перевтому він не міг залишити цю справу. І байдуже, що неділя настане вже за кілька годин. Байдуже на матір з її триклятими банками, котрі він ніяк не віднесе в підвал от уже кілька тижнів...
Оголошення про невідомого застреленого парубка поширювалося інтернетом, телебаченням і газетами блискавично, але результату поки не було. Досі жодна людина не звернулася у поліцію. Ніхто не впізнав жертву, ніхто не подав заяви про зникнення схожої особи. Ще вчора Назар устиг перевірити протоколи патрульних й переглянути майже всі виклики на «102» — але не знайшов нічого корисного. Ті самі бійки між пияками, кілька крадіжок, дві мертві пенсіонерки у власних домівках і підліток-самогубця у петлі. Зате в соцмережах люди обсмоктували новину про застреленого, наче солодкий льодяник. Сотні поширень допису в фейсбуці, ще більше коментарів на кшталт: «!!!» чи «Ой, людоньки, що коїться!». Слідчий ковзнув пальцем екраном смартфону, проглянув стрічку — нічого нового. Тоді позіхнув, заблокував телефон і відставив убік, екраном униз.
Андрій за три ковтки допив своє пиво, смачно відригнув і подав знак кельнерці повторити. Тоді вкинув до рота тоненько відрізаний шматочок бастурми й заговорив:
— Але знаєш, Віра таки крута. Якби випала нагода, я б із задоволенням ще з нею попрацював та повчився б. Ти справді ніколи не чув про неї?
Назар стенув плечима. Тоді надпив уже дещо теплого пива, виставив указівний палець і покрутив ним у повітрі, ніби намотуючи невидиму нитку. Цим жестом він просив Андрія говорити далі.
— Кілька років тому вона дуже допомогла у справі «ветеринара».
— У справі кого? — перепитав Назар, засміявшись.
— Та це ми згодом так назвали ті події, — пояснив Андрій. — В одному з сіл області знайшли труп заїжджого у приміщенні ветеринарного пункту. Справа була дуже заплутана. Скидалося на втручання надприродного, якщо чесно. Стельмах тоді добряче вплуталася, ризикуючи власним життям.
— Ну, не знаю, — з недовірою в голосі втрутився слідчий. — Не чув я нічого про справу «ветеринара» і вперше чую про вашу Віру Стельмах. А наше розслідування як назвемо? «Смерть на Бистриці»?!
