— Ну, скільки можна дивитися цей ящик?!
До вітальні зайшов чоловік й, ухопивши пульт з журнального столика біля дивану, вимкнув телевізор. У квартирі одразу ж стало тихо.
— Думаєш, знову буде Революція? — Анжела питала майже пошепки, адже поряд на дивані посопувала дворічна Леся.
Чоловік обережно присів поряд на диван, турботливо пригладив світлі доньчині кучерики над вушком, тоді присунувся ближче до дружини й упівголоса заговорив:
— Нє. Ті студенти ше трохи покричать і розбіжаться. Зима ж скоро. Наступного тижня вже й морози, кажуть, будуть. Холодрига... який дебіл схоче в палатці ночувати?
Жінка кинула суворий погляд на Юру і жартома показала йому кулака.
— Вибач, — чоловік засоромився й перепросив. — Я не хотів, вирвалося.
— Хоч не при дитині! — обурилася тодішня Анжела.
— Більше не буду, — винувато прошепотів він і чмокнув її у щоку, ледь торкнувшись ніжної доглянутої шкіри пошерхлими вустами.
Анжела театрально зітхнула й поклала голову на його кремезне плече. Приємно війнуло чоловічими парфумами й гелем для гоління. Вона вдихнула цей запах, стулила повіки й непомітно задрімала. Коли ж розплющила очі, побачила свого чоловіка, вбраного у форму, а посеред кімнати на вичищеному килимі — вже спаковану чорну дорожню сумку.
— А це навіщо? — спитала, вмить усе збагнувши, та подумки благаючи, аби зібрана в дорогу сумка їй лише примарилася.
— Кримські, луганські та ще деякі підрозділи викликають у Київ. Сказали їхати за бажанням.
— Юро, то не їдь! — гаряче попрохала вона.
Аж раптом щось згадала й перепитала насторожено:
— Чому на якусь жменьку студентів викликають спеців?
— Нууу. — теж замислився Юра, — я не знаю. Думаю, Янукович, як і ти, боїться повторення 2004 року, тому наказав трохи налякати мальків.
— А тобі воно нащо здалося? Якщо це не строгий наказ, то лишайся вдома. Ти ж обіцяв малому тир у парку цієї суботи, хотів навчити його стріляти по мішенях, пам’ятаєш?
Юра підвівся з дивану, зробив кілька нахилів ліворуч-праворуч. Ледь чутно хруснули суглоби. Тоді зчепив пальці у замок і простягнув руки перед собою.
— Дають непогані бабки, — неохоче зізнався дружині. — Пацана на цей раз сама зводи кудись — в кіно там чи якихось лахів прикупити... Він просив нові кросівки на фізкультуру. Я гроші залишу. Малий ще в школі?
— Так, сьогодні шість уроків. Устигнеш попрощатися? — ледь не плачучи, спитала вона. Не вперше чоловік вибирався у відрядження, і Анжела завжди спокійно його проводжала, та зараз щось ніби дряпнуло зсередини — не треба нікуди їхати!
— Так, я дочекаюся, — дістав з кишені улюблену бензинову запальничку. — Хочу залишити йому на зберігання.
Анжела глянула на чоловіка. Її густі гарно підфарбовані брови здригнулися, ковзнули догори. Він ніколи не розлучався зі своєю запальничкою, аж раптом віддає її «на зберігання»? Дивно... аби не сталося чого... не на війну ж зібрався. Промовчала, щоб не зурочити, хоча й відчула ще тоді уперше якусь незбагненну і незвично болісну тривогу.
Юра — нетутешній. Сім років тому познайомився з Анжелою на дискотеці (минуло лише кілька тижнів після його переїзду з Донецької області). Сирота. Виріс у притулку, вступив до військового училища у Харкові, далі — «срочка» і добровольцем на війну в Абхазію. Після повернення з «гарячої точки» хлопця без питань узяли до спецпідрозділу «Беркут». Відслужив кілька років у донецькому відомстві, отримав переведення в інший куточок країни — до Івано-Франківська. На його подив, Юрі тут сподобалося. Не зустрів ані скажених «бандерівців», ані рушниць у кожній хаті, ані страшного зубожіння чи бодай чогось такого, про що торочили на Донбасі, змальовуючи Західну Україну. Натомість Франкове місто виявилося напрочуд затишним, спокійним та гостинним. Чого вартували самі лишень кав’ярні чи не на кожному розі, колоритні вуличні музиканти зі стометрівки та змога всюди діставатися пішки, без тисняви громадського транспорту. А ще місцеві завше всміхалися і загалом видавалися простішими, ніж люди, з якими Юра жив і спілкувався доти.
