Назар засміявся. Та його сміх тепер звучав радше нервово, аніж весело. Раптом перед його очима випірнули жахливі спогади — молодий хлопець, застрелений упритул. Так близько, аж обличчя спотворили глибокі опіки. Далі дівчина, ще зовсім юна, з понівеченим личком (зіпсована зовнішність — це теж збіг?) й відтятими руками, згодом спакована у валізу й викинута в річку, мов непотріб... Тим часом вродлива кельнерка принесла замовлене пінне, акуратно поставила його перед Андрієм, посміхнулася. Назар відчув, як мороз пробіг поза шкірою.
— А вона запала на тебе!
— Та пішов ти! Це звичайна ввічливість.
— Добре, добре — здаюся! — Назар підняв руки над столом. — То чого ж мені чекати від тієї жіночки? Є надія бодай на якесь порозуміння й об’єктивний висновок?
— Вона богиня серед криміналістів! — Андрій аж присвиснув. — Звісно, це жінка «з яйцями», тому з нею непросто працювати. Але, друже, повір — нам дуже пощастило, що вона в команді.
— Це не назвеш командою — вона ж просто відібрала труп і сказала чекати понеділка.
Раптом Назарів телефон озвався на столі тихою вібрацією. Вочевидь надійшло повідомлення чи якесь сповіщення із соцмереж.
— У неї якесь надприродне чуття до всіляких кримінальних таємниць. Ти сам переконаєшся — її висновки ніколи не бувають хибними.
— Чому ж вона вирішила, буцімто дівчина у валізі та наш застрелений не пов’язані між собою? — нагадав Назар.
Андрій замислився й, помовчавши кілька секунд, відповів:
— Чесно кажучи, трупи виглядають по-різному. Тому схиляюся на її бік.
— Але тебе там не було! — слідчий починав дратуватися, адже це вперше у них з Циганом розійшлися погляди. — Які шанси, що за кілька годин у Франику станеться аж два жорстокі вбивства, ще й тіла знайдуть на березі однієї річки...
— У різних її місцях, — перебив Андрій.
— О’кей, у різних. Але послухай, ми ж не в кіно! Це лише Франик, де за п’ять років трапилося менше вбивств, аніж за ці два дні. Яка ймовірність, що ми зіткнулися з двома різними злочинами?
— Усе, що можу порадити, — справді зачекаймо понеділка. Тоді порівняємо обидві смерті й точно знатимемо, чи це в нас маніяк завівся, чи просто випадковий збіг із річкою.
Андрій простягнув руку, поплескав слідчого по плечу, а тоді підняв свій келих:
— А поки краще вип’ємо за моє здоров’я. Вік Христа ж, як не крути!
Чоловіки дзенькнули келихами. Випили, зітхнули й Андрій махнув кельнерці. Тоді попросив рахунок, дістав кілька купюр з гаманця і, встаючи з-за столу, сказав:
— Завтра буде попередній експертний висновок на хлопця. Забігай, але по обіді. Щоправда, всіх досліджень ще не провели, та й не проведуть до понеділка, наша лабораторія в суботу працює лише зранку, а неділя — таки вихідний у всіх нормальних людей.
— То яка користь з неповного висновку? — поцікався Назар, розгублено беручи до рук свій смартфон.
— Ну, щось цікаве вже й так є. Може, наштовхне твій слідчий мозок на корисну думку та спрямує хід розслідування... Як ти й кажеш, у цій справі важлива оперативність.
Назар кивнув, а тоді, нарешті згадавши про телефон, натиснув бокову кнопку й розблокував екран. Угорі висіло кілька сповіщень із додатків. Насамперед він звернув увагу на значок трикутного паперового літачка. Виявилося, у телеграм йому написав син. Уперше за останні півроку.
— Знаєш, — замислено сказав, уже підводячись з-за столу, — таки зачекає ця бісова справа до понеділка. Мій малий хоче завтра зустрітися.
Субота. У квартирі № 15 застигла глибока тиша серед спертого прокуреного повітря темних кімнат. Десь за стіною галакав телевізор, під вікнами загавкав пес. Несподіваний дзвінок мобільного, що лежав на столі між порожніми скляними келишками, змусив Анжелу прокинутися. Вона підвелася з розстеленого дивану, схопила телефон і кульгавим кроком побрела на кухню. На дивані залишилося спати двоє чоловіків.
— Алло? — хрипким голосом кинула у слухавку, спершись об стіну й досі не розплющивши очей. Босі ноги неприємно липнули до немитого лінолеуму.
— Х-т-то це?
Анжела затиналася. Здавалося, язик зав’язали морським вузлом, тож їй ніяк не вдавалося вимовляти слова без помилок. Телефонувала мама якоїсь Лесиної подружки. Анжела так і не втямила, хто це взагалі така і чого їй треба. Зрештою жінка по той бік телефонного зв’язку сказала, що Леся заночує в них. Анжела мляво пробелькотіла «добррее» і кинула слухавку.
Жінка ще трохи постояла, спершись на стіну. Телефон вислизнув з обвислої руки й гепнувся на підлогу. Анжела розклепила повіки й голосно та грубо вилаялась.
