Намагаючись стати повноцінним членом нашої родини, Ерін колись слухняно відвідувала всі вечірки Люсі й купувала найдешевші речі з тих, які моя невістка намагалася впарити того місяця. Повернувшись додому, Ерін друкувала рахунок-фактуру з назвою ресторану й витратами, помноженими на коефіцієнт, виведений зі ступеня занудності вечірки, і лишала його на моїй подушці: «Податок на родичів чоловіка: щипчики для підкручування вій 15 $; ставка × 3 (майстер-клас із макіяжу); >1 годину, понаднормові × 1,5 = 52,50 $: ресторан „Белла Італіан“».
— Усі дісталися сюди без пригод? Я спіймалася на придорожній радар — двохсот двадцяти доларів як і не було, а я перевищила швидкість лише на сім кілометрів. Це просто смішно, — сказала Люсі.
Полегшення від того, що цього разу вона не намагалася нічого продати, мало не витало в повітрі, але мені було трохи сумно, що моя картка для бінго («Люсі намагається ПРОДАТИ тобі щось») лишиться без хрестика.
— Заробляють як можуть, — утрутився Марсело. — Пускають додаткові патрулі, щоб ловити туристів, а місцевих відпускають. Звідси й сорок кілометрів на годину. На таких дорогах має бути сімдесят, але вони знають, що туристи літатимуть.
— Думаєте, це протизаконно? — з надією запитала Люсі.
— Аж ніяк.
Я не думаю, що Марсело навмисне робив свій голос таким крижаним (попри те що йому вочевидь було начхати на Люсі), але стіл укрився інеєм.
— Хтось уже був у своєму шале? Вони просто чарівні. — Евонна спробувала наступною. — Ми переночували там цієї ночі, і ранкові краєвиди тут просто…
Вона замовкла замріяно — так, наче в цьому світі не було слів, які описали б красу зимового світанку та її вміння вибирати гірські краєвиди за прийнятною ціною.
— Я не знав, — уїдливо мовив Марсело, — що нам доведеться
— Повір мені, це значно краще, ніж кімнати нагорі. — Евонна оборонялася так, наче особисто вклала гроші в цей комплекс. — Між іншим, я хотіла, щоб ми не почувалися скуто. Розумієте? Щоб був простір. Гарний краєвид. А не якась тісна кімнатка, не більша за…
— Мені здається, йому начхати, аби була свіжа постіль і холодне пиво, — сказала Люсі.
— Але це не значить, що
— Нам дали знижку за те, що ми винайняли аж шість шале, пам’ятаєте?
— Якраз заощадили на твій штраф за перевищення швидкості.
Я не міг утриматися і не вколоти Люсі, але, якщо не зважати на проблиск усмішки на обличчі Софії, на мене ніхто не відреагував.
Марсело сунув руку в кишеню й видобув звідти гаманець.
— Скільки тобі заплатити, щоб я виселився з того будинку?
— Це не така вже й велика відстань, тату, — сказала Софія. — З тобою все буде гаразд. Якщо не зможеш ходити, я тебе носитиму.
На обличчі Марсело врешті з’явилася подоба усмішки.
— У мене травма.
Він театрально схопився за праве плече. Софія сама прооперувала його й провела реконструкцію плечового суглоба три роки тому, тож рука вже давно загоїлась. Було очевидно, що він просто вдає із себе хворого. Принаймні плече жодним чином не завадить йому замахнутися на мене в розділі 32.
Як правило, хірургам не можна оперувати родичів. Але Марсело звик отримувати все, що він хоче, тож стояв на своєму, стверджуючи, що довіряє лише доньчиним рукам. Лікарня не могла дозволити собі розкидатися багатими інвесторами. Зрештою, вона ніколи не мала б власного офтальмологічного центру, якби не заплющувала очей на витівки Ґарсій (у чому є певна іронія).
— Тихо, тихо, старенький, — усміхнулася Софія, проштрикуючи виделкою шматочок стейка. — Я чула, що тебе оперував всесвітньовідомий хірург.
Реакція Марсело на це була так само перебільшеною, як і нарікання на плече. Він схопився за груди, наче вражений стрілою в самісіньке серце. Здавалося, от-от схопить Софію на руки й крутитиме, як малу дитину. Може, він так би й зробив, якби не жахлива «травма». Софія — єдина донька Марсело, і, хоч вітчим був добрий до нас із Майклом (коли одружився з моєю матір’ю, то був явно задоволений, що виховуватиме хлопців), вона завжди була його єдиною маленькою дівчинкою. У її присутності його кам’яна шкаралупа адвоката тріскалася й він дуркував, як роблять усі батьки, щоб розважити дитину.
— А ще можна висмикнути собі снігохід, — озвався Енді, радіючи, що всі нарешті розговорилися. — Я бачив кілька біля гостьового будинку й запитав, чи можна їх винайняти. Управитель сказав, що вони службові, але, може, у нас вийде його задобрити. — І він показав характерний жест, «пошелестівши» великим та вказівним пальцями, натякаючи на те, як саме збирається задобрювати управителя.
— Тобі що, дванадцять років? — озвалась Евонна.
— Люба, я думав, що ми їдемо сюди веселитися.
— А ти не можеш веселитися, дивлячись на гарні краєвиди й насолоджуючись атмосферою і спілкуванням? Не можна без усіх цих джакузі, гольфу на даху й катання на тих трунах з мотором?
— Мені теж здається, що це досить весело, — озвався я.
Евонна підігріла мій стейк ще одним нищівним поглядом.
