Усі в моїй родині — вбивці полностью

Бути матір’ю хлопців, які ростуть без батька, зовсім не просто. Одрі мусила бути всім одночасно: тюремним наглядачем; ненадійним товаришем-ув’язненим, який про все доносить; вартовим, який бере хабарі; співчутливою комісією, яка пристає на умовно-дострокове. Марсело був адвокатом мого батька, перш ніж відкрити власну фірму, і після татової смерті став вештатися біля моєї матері. Я тоді думав, що йому її шкода. Мабуть, вони з батьком були друзями. Не варто уявляти собі чоловіка, який періодично з’являється на порозі в білій майці та з дрилем у руці (Марсело якось прикріпив книжкові полиці так криво, що мамі здавалося, наче вона перебуває на кораблі); він просто виймав чекову книжку і платив за все. Невдовзі стало зрозуміло, що він робить це не просто так. Коли Марсело освідчився їй у присутності своєї доньки, моя мати повезла нас їсти бургери й запитала, чи хочемо ми, щоб ці люди стали частиною нашої бульбашки. Мені було достатньо того, що вона запитала нас. Майкл просто поцікавився, чи він багатий, перш ніж угризтися в чизбургер.

Траплялося, що ми повставали проти матері, але, мабуть, це часто буває з хлопцями в підлітковому віці. Іноді бажання бунтувати й відвойовувати собі зайві п’ять хвилин за приставкою переважає п’ятнадцять років турботи. Але хай скільки ми грюкали дверима й кричали, це не змінювало того факту, що ми завжди — завжди — були тільки втрьох проти цілого світу. Навіть тітка Евонна могла лише ненадовго поткнути носа в нашу бульбашку — можливо, на правах батькової сестри. Мати завжди захищала нас і чекала, що ми завжди захищатимемо одне одного й цінуватимемо сім’ю понад усе.

Навіть понад закон, схоже.

Якась частина мене розуміє, чому вона залишила ту судову залу. Тоді я вийшов з нашої бульбашки і став на бік тих, інших.

Ви, мабуть, зараз думаєте, що три роки за вбивство — це дуже мало. Ваша правда. Того чоловіка — його звали Алан Голтон, якщо вам цікаво, — таки підстрелили, утім було дуже складно розібратися, хто відіграв більшу роль у його смерті — стрілець чи Майкл. Так, Майкл збив Алана, коли той поплентався на дорогу, підстрелений, і так, він припустився жахливої помилки, не поїхавши з ним до лікарні, але в нього був непробивний захист на ім’я Марсело Ґарсія (відомий своєю юридичною фірмою «Ґарсія і Броудбридж», яка тепер є однією з найбільших у країні, а також упертим небажанням пройти сорок метрів по снігу). Марсело вибудував захист довкола багаторічної злочинної кар’єри Алана й наявності в рівнянні невідомого стрільця, чиєї зброї ніхто так і не знайшов.

Власне, самої присутності Марсело в залі суду було вдосталь, щоб справити враження, і, я гадаю, це дуже вибило з колії прокурора з лазерною указкою, але не значить, що Марсело покладався лише на таке й не подбав про міцну стратегію. Він стверджував, що Майкл не міг ухвалювати раціональних рішень у тих обставинах. Так, він не виконав свого обов’язку щодо Алана (і це важливо, бо в Австралії закон зобов’язує вас допомогти людині лише в тому разі, якщо ви вже взялися допомагати, як я дізнався на тому суді), коли взяв його із собою, але не поїхав до лікарні, проте Майкл переймався страхом за власне життя, ваша честь, бо не знав, де тоді був стрілець, і боявся, що на нього нападуть або переслідуватимуть. Одним словом, усе це скінчилося для Майкла трьома роками в’язниці.

Як бачите, ті свідчення дорого мені вартували, але, коли все втряслося й останні козирі було застосовано (вирок обговорювали за зачиненими дверима в кабінеті судді), вони ні на що не вплинули. Я припустився багатьох помилок за своє життя, зокрема прийнявши запрошення Енді випити після обіду, однак досі не вирішив, чи зараховувати до цього переліку надані свідчення. Звісно, якби я нічого не сказав, мені довелося б учитися жити із цим. Але після тих свідчень усе одно довелося вчитися жити із собою, і я не знаю, у якому разі це було б складніше. Я дуже хотів би сказати вам, що вчинив так, бо це було справедливо. Утім правда полягає в тому, що у глухому братовому гарчанні («Він більше не дихає») я почув щось… інше. Я міг би сказати щось банальне, наприклад, що тоді він «більше не був схожий на мого брата», проте насправді все було зовсім навпаки. Він був цілком схожий на Каннінґема. Я нарешті побачив його без маски й зайвих прикрас. І якщо в ньому було щось, від чого він гарчав, від чого його плечі здригалися, а руки впивалися в людину, з якої він видушив останні крихти життя, — чи означає це, що в мені є те саме? Я хотів позбавитися цієї частини себе. Тож пішов у поліцію. Мав надію, що мама хоча б почасти зрозуміє, чому я так учинив. А тоді настало завтра, і я сподівався, що ця частина все ще лишилася в мені самому.