— Дякую, Ерне… — почав Енді, але Одрі урвала його гучним покашлюванням. Енді повернувся до неї. — А що? Просто сидітимемо й удаватимемо, що його тут немає? — спитав він так, наче мене тут не було.
— Ендрю… — попередила Евонна.
— Агов! Коли востаннє ви всі бачилися?
Ой, дарма, Енді. Ми всі знали відповідь на це запитання.
Лише моя мати наважилася промовити це вголос:
— На суді.
Зненацька я знову сиджу на лаві для свідків і слухаю прокурора, який тримає одну руку в кишені, а в другій стискає лазерну указку, наче його присяжні — коти. Він показує на видрукувані на картоні знімки галявини, оповитої павутинням, яка мені й досі часом сниться. Ці світлини всипані стрілочками, лініями й різноколірними написами в рамках угорі. Я саме відповідаю на одне з його запитань, коли моя мати раптом підводиться й виходить із зали, і тоді я можу думати лише про те, чому в цих залах завжди ставлять найвищі, найважчі й
Ви кмітливий читач або читачка, тож уже, мабуть, помітили, що за нашим родинним столом є кілька порожніх місць. Я вже розповів вам, що Ерін приїжджає завтра. Єдина дитина Евонни навіть не збиралася приїжджати (це та Емі, яка мало не вбила людину сандвічем з арахісовим маслом). Вона живе в Італії, а ця нагода була варта хіба п’яти-семи годин у дорозі, не більше. І вас не повинно дивувати, що з нами не було Майкла. Якоюсь мірою це через мене.
Тож тепер ви знаєте кілька нових фактів: чому моя мати відмовляється зі мною розмовляти; чому мій брат ще не приїхав; чому він радітиме свіжій постелі й холодному пиву; чому я не зміг вигадати жодної відмовки, щоб не приїхати, як завжди; чому Люсі приїхала така красива; чому Евонна виділила напівжирним шрифтом слова «всі ми» в запрошенні.
Минуло три з половиною роки, відколи я стояв навколішки в павутинні й дивився, як мій брат убиває напівживого чоловіка. Три роки, відколи моя мати вийшла із судової зали, поки я пояснював судді, як він це скоїв. Лишилося менше від доби до того, як він приїде у «Скай лодж» вільною людиною.
Я дізнався, як це — бути чужинцем, ще на тому похороні, де труна була зловісно прикрита прапором, а всі лави були заповнені офіцерами в білих рукавичках та формі із золотими ґудзиками. Похорон поліцейського показує найкращі і найгірші сторони братерства: як воно може давати відчуття належності та привід для гордості одним (я бачив, як офіцер, затиснувши у згині ліктя шестикутний кашкет, розкрив швейцарського ножика й нашкрябав на труні символ нескінченності, вважаючи себе навіки пов’язаним із загиблим), але бути неприступним для інших. Я пам’ятаю сварку, яка вибухнула у фоє між двома сім’ями загиблого — сім’єю по крові та шлюбу й родиною синіх уніформ — про те, що краще: кремація чи поховання. Це була марна суперечка, у якій зрештою взяла гору кровна сім’я, і тіло було похоронене. Загиблий не висловлював жодного офіційного побажання із цього приводу, але хтозна, може, патрульні поліцейські ночами теревенять про те, що буде після їхньої смерті, зовсім як солдати, котрі кладуть листи своїх друзів у нагрудні кишені?
То був дуже людний похорон, і все більше скидалося на знімальний майданчик, а не на мовчазну церковну церемонію. Уся та увага — фотографи біля церкви, повернуті обличчя, скрадливі погляди, шоковане перешіптування («О Господи, це ж його діти!») — тоді навчила мене: на тебе можуть дивитися, але не бачити. Такий односторонній вуаєризм («
