Рука Люсі досі стирчала із замету, розтулена долоня звернена до неба. Я зненацька помітив, що вона так і не зняла обручки. Я не міг вирішити, як краще вчинити з поваги до неї: зняти обручку й зберегти чи лишити на ній. Вирішив не мучитися із замерзлими пальцями й нагріб снігу, щоб прикрити руку. Тоді зняв свою плетену шапку, здригаючись від крижаного вітру, який морозив мені скальп, і вкрав забуту кимось лижну палицю, прихилену до стіни. Я встромив її на верхівці кучугури, напнувши зверху шапку, щоб було простіше знайти Люсі, коли хуртовина вщухне.
— Ми прийдемо по тебе, — сказав я замету.
Хтось обвив рукою мені плечі, але в хуртовині я навіть не зрозумів, хто це був.
Ми всі попрямували в готель. Я знав, що мені треба повернутися в шале й забрати звідти гроші, а також подумати про те, як поговорити з матір’ю наодинці, щоб запитати про Маколі. Але тієї миті мені було байдуже: я просто хотів поїхати звідти. Мені потрібно було відігрітися та знайти десь іще знеболювальні. Я нарешті зрозумів, як це — бути залежним; і радо віддав би ту сумку грошей за щось, що приглушить мої думки й біль у руці. Я мляво поплівся за рештою в ресторан.
Виявилось, що Ерін була там весь час, заміняючи працівників, яких Джульєтт відправила додому. Вона приготувала нам обід. Я з невимовною вдячністю взяв у неї миску кукурудзяного супу з куркою і сів біля Софії за порожнім столиком. Хтось пішов знайти мою матір і переконати її поїхати з нами. Перш ніж узятися до їжі, я довго відігрівав обличчя над гарячим супом, розморожуючи себе, поки кінчик носа не защипало.
— Попелу не було, — сказав я Софії, з’ївши кілька ложок супу, і похитав головою. — Не схоже на інших.
Софія скривилася, зрозумівши моє невисловлене запитання.
Вона пояснила просто:
— Мабуть, зламала всі кістки.
Сестра задивилася на відчинені двері ресторану, в отвір яких виднілося фоє, і я помітив, як її погляд ковзає вгору сходами. Я помилився щодо тієї підозри, яка промайнула в очах Джульєтт у снігоході. Енді тоді сказав: «За такої погоди… це було б самогубством». Знімок Зелених Черевиків, який Софія показала Люсі, й детальний опис того, що сталося з Майклом, явно вплинули на Люсі, яка й сама силкувалася прийняти той факт, що запроторила Майкла до кімнати, звідки він не зміг би втекти. Крім того, вона вибігла з бару
Ми із Софією мовчки приймали безрадісне усвідомлення: ніхто з нас не сказав Люсі, що кімната Майкла не була замкненою. Це не була її провина.
Назва цієї книжки все ще правдива: усі в моїй родині вбивці.
Просто не всі вбили інших людей.
Я підозрюю, що в сімдесятих мою матір не можна було зрушити бульдозером, якщо навіть зараз вона примудрилася створити непереборну перепону нам усім, прикувавши себе до ліжка. Марсело спустився в ресторан, де ми всі поскладали свої торби (я мусив знову кинутися в завірюху, щоб притягнути із шале валізу, сховавши всередині згорнуту спортивну сумку), і скрушно похитав головою. Ми з Евонною, позаяк були її найближчими живими родичами, зголосилися піднятися й зайшли до її кімнати на третьому поверсі, де Одрі лежала в подушках, прикувавши руку до стовпчика ліжка. Я кажу «прикувала», бо вона смикнула з пояса нетямущого Кроуфорда кайданки. Скидалося це на досить комфортний спосіб протесту.
Ми не домовлялися про це заздалегідь, але було очевидно, що почати повинна Евонна — найменш ненависна з нас двох. Вона здійняла руку.
— Одрі, це смішно. Де ключ?
Мати знизала плечима.
— Той хлопець зі снігоходом може забрати нас, але чекати він не буде. Ти наражаєш нас усіх на небезпеку.
— То їдьте.
— Ти знаєш, що це не чесно. Ми не можемо залишити тебе тут. Що, як хуртовина посилиться? Твоя родина в небезпеці.
— Як на мене, ви просто вивозите вбивцю з гори. Я не залишу Майкла гнити тут.
— Ми повернемося по нього, коли розпогодиться й буде безпечно.
Марсело мовчки бовванів за нами — мабуть, він уже випробував більшість із цих аргументів. Евонна дратувалася. Її голос зривався, а раціональні аргументи швидко поступилися місцем словам на кшталт «егоїстична, складна людина» і «безглузда жінка». За хвилину вона вже смикала стовпчик ліжка, сподіваючись, що його можна відкрутити. За звичайних обставин Одрі знищила б будь-кого, хто назвав би її «упертою каргою», але цього разу просто відвернулася. Судячи з виразу обличчя Марсело, це він теж уже випробував.
— Мені потрібна викрутка або… чекайте… — Евонна насупилась, розглядаючи ліжко. — …шестигранний ключ, — сказала вона до Марсело, гидливо скривившись. — Чотириста баксів за ніч, і це «Ікея». — Вона знову повернулася до Одрі, цього разу погрожуючи: — Ми винесемо тебе звідси.
Марсело, явно вдячний за привід піти геть, вирушив на пошуки інструментів.
— Мій син мертвий, — просто сказала Одрі. — Я не покину його.
