— Я просто хотіла попередити Маколі, — сказала вона мені. — Ці люди вбивають дітей. Байдуже, для чого їм це — для викупу чи для залякування. Мені дуже шкода, що вони сприйняли це як погрозу.
Я не відповів, а просто обійняв її в надії, що цього буде достатньо, аби висловити моє розуміння. Я був радий, що тепер ми можемо поїхати. Ми залишимо цю гору, і все потроху налагодиться. Якщо не зважати на вбивства, це все-таки було успішне родинне возз’єднання.
Попри те що історія Одрі й заповнила багато прогалин, мене все ще мучили деякі тривожні запитання.
Якщо Ребекка Маколі не була єдиною жертвою Шабель, то як можна впевнитися, що в труні лежить її тіло? І як Аланові Голтону вдалося все-таки отримати річ, яку моя мати не змогла знайти тридцять п’ять років тому?
Евонна погодилася допомогти Одрі спакувати речі. Я сказав, що приєднаюся до них у фоє, і вирушив на пошуки Марсело, виношуючи в голові нові запитання. Утім, дорогою мою увагу відвернула бібліотека на другому поверсі. Вогонь досі палахкотів у каміні в глибині приміщення — там було так тепло, що в мене розпашілися щоки, а на чолі виступив піт. Чи, може, цей жар випромінював я сам — він підіймався десь із мого живота, повз угору шиєю. Інтуїція підказувала мені, що шматочки історії складаються докупи, але цілісної картини досі не було. Я окинув поглядом полицю з детективними романами «золотої доби». Одрі повернула книжку Мері Вестмакотт не на ту полицю — вона мала бути під літерою К, а не В, тож я поставив її на місце. Я провів великим пальцем по корінцях, наче сподівався знайти натхнення для грандіозного усвідомлення. У правилах Нокса про це нічого не було, але в жодному з романів, які я бачив перед собою, детектив не здавався й не їхав геть наприкінці книжки.
Та всі ці детективи були значно розумніші за мене. У мене не було автора, який смикав би за мої ниточки. Ніхто не обдарував мене надзвичайними здібностями. Мене не прийняли б у Детективний клуб. Пригадую, як думав, що єдине, у чому я впевнений, — це що я щось проґавив. Якусь дрібницю. Що в таких романах завжди є нюанс, який пояснює все, і часто це щось дуже й дуже незначне. Я чогось не помічав. Мені хотілося мати стару добру лупу стереотипного детектива. Або окуляр ювеліра.
А тоді я все зрозумів.
У таких романах фінальний момент просвітлення завжди описують метафорично. Детектив сидить і думає, а тоді в його голові раптом складаються фрагменти пазла, чи ж вибухають феєрверки, чи валяться кості доміно. Може, він блукає в темних коридорах, а тоді зненацька знаходить вимикач. Хай там як, а клаптики інформації зненацька зливаються в єдиний водоспад приголомшливого відкриття — така собі «Еврика!». Запевняю вас, що в реальному житті все не так драматично. Однієї миті я не знав відповіді, а наступної вже знав. Я перевірив свою підозру, підійшовши до каміна, і зрозумів, що не помилився.
Аби на мене не сердився Рональд Нокс (про всі докази, якими послуговується детектив, має бути відомо читачеві), ось усі підказки, які наштовхнули мене на відповідь: Мері Вестмакотт; п’ятдесят тисяч доларів; моя щелепа; моя рука; камера спостереження Джульєтт; позов про лікарську помилку Софії; адреса поштової скриньки в Брісбені; Люсі, яка приставляє вказівний палець собі до голови, наче це пістолет; домовина на двох; блювотиння; штраф за перевищення швидкості; ручне гальмо; окуляр ювеліра; фізіотерапія; нерозкритий напад; героїчний чоловік, що кидається в заметіль; «ви бос»; куртка; сліди черевиків; тривожне очікування Люсі; фінансова піраміда; відбиті пальці на ногах; телефон у моєму шале; мої сни про удушення; несподіваний пацифізм Майкла; і, нарешті, Ф-287 — тушка голуба з медаллю за відвагу.
Евонна попередила про своє наближення торохкотінням валізи на сходах. За нею спускалася моя мати. Помітивши мене, Евонна зупинилася — чи то хотіла попросити про допомогу, чи то висварити мене за безцільне вештання готелем. Я так і не дізнався, бо одразу перервав її.
— Можеш зібрати всіх? — попросив я. — Маю дещо розповісти. Треба, щоб прийшли геть усі, адже до декого в мене є запитання. І щоб ніхто не втік.
Тітка кивнула, уловивши серйозність у моєму голосі.
— Де?
Я озирнувся на бібліотеку з її каміном і м’якими червоними шкіряними кріслами. У Голлівуді мене б розірвали, якби я змарнував таку нагоду, чи не так?
