Я був радий нагоді пропустити родинну вечерю, бо майже всі запаси терпіння, які збирав докупи, щоб пережити ці вихідні, витратив за обідом. Я вийняв пляшку теплуватої води з холодильника — він справді був гівняним, як і попереджала Софія, — і присмоктався до неї, бо читав десь, що день посеред снігу може призвести до не менш серйозного зневоднення, аніж день на пляжі. Тоді я викопав з-під снігу бляшанку пива, улігся на дивані й одразу задрімав.
Мене розбудило гупання у двері. Навряд чи це вас здивує. Ви читали таке вже сотню разів в інших книжках.
На якусь мить я запанікував, бо мені досі сняться жахіття (точніше, спогади) про те, що задихаюся, тож, виборсуючись зі сну перед величезним вікном, я на мить подумав, що заснув надворі. Гірський хребет за вікном урізався в глибоке чорне небо, усіяне безліччю навдивовижу яскравих зірок і не заплямоване жодною хмаркою чи міською мрякою. Вітер стугонів, здмухуючи з гірського хребта пасма снігу та здіймаючи їх у небо. У сусідній долині гору тьмяно освітлював розсип прожекторів: там каталися нічні лижники. Схил у цьому місці був помережаний кістлявими тінями голих дерев. Температура надворі дедалі падала, погрожуючи просочитися в хатину; я майже відчував холодний подих скла, що намагався відтиснути тепло в глиб кімнати.
Я потер очі, сів на дивані, а тоді встав і поплівся до дверей. Відчинив. На порозі стояла Софія, сховавши руки в згинах ліктів. Її чорняве волосся, що розвівалося на вітру, було припорошене сніжинками.
— Ну? — озвалася вона. — Ти привіз гроші?
Гаразд, слухайте. Я все поясню. Я не збрехав. Майкл попросив мене потримати гроші в себе.
Коли Майкл відвіз мене додому того ранку — я тихенько сидів на пасажирському сидінні, визбируючи павутиння з рукавів, — то сказав, що буде безпечніше, якщо гроші поки побудуть у мене. Я розумів його логіку: Алан забрав ці кошти в когось або мав передати їх комусь, але на котромусь етапі все пішло шкереберть. Я не був певен, чи доклав мій брат руку до цього «шкереберть», але якщо хтось недорахувався кількох сотень тисяч, то достоту захоче їх повернути. Я був страховкою на випадок, якщо стрілець бачив Майклову машину. Якщо, звісно, цей стрілець узагалі існував.
Я мовчки взяв сумку. Мабуть, Майкл сказав, що заплатить мені за це, але я не чув нічого, крім глухого відлуння слів, наче був під водою, і бачив тільки, як рухаються його губи. Мов причмелений, я повернувся в будинок, кинув сумку на ліжко, проблювався й потелефонував у поліцію.
За двадцять хвилин я вже сидів у наручниках на задньому сидінні фургона й пояснював сонним детективам, куди їхати. Я знав, що вони не сприймають мене серйозно, бо дорогою заїхали в «Мак», а я ще ніколи не чув, щоб хтось мусив чекати на свій макмафін, перш ніж зізнатися в убивстві. Це було ще до того, як усе пішло-поїхало. До того, як почалися всі ті сирени, швидкі й вагончики телевізійників (прилетів навіть вертоліт і сів на заплетеному павутинням полі). До того, як повиходили друком популярні замітки з теоріями про вбивство та ще популярніші статті про ту заплетену павутинням галявину (природний феномен, спричинений масовим переселенням павуків після паводка). До того, як мене замкнули в кімнаті для допитів, де тицяли в обличчя світлинами, дихали бургерами з «Макдональдсу» й казали, що Майкл уже підставив мене і що я маю просто зізнатися.
Коли мене відпустили (підозрюю, у них просто не було законної підстави тримати мене довше), я дізнався, що Майкл нічого не сказав. Вони просто хотіли подивитися, чи я не брешу, щоб урятувати власну шкуру. Мене відвезли додому. Я запитав, чи не хочуть вони дорогою заїхати в KFC[4], бо я нікуди не кваплюся, але всі чомусь стали дуже серйозними й ніхто навіть не всміхнувся.
Лише коли опинився вдома й побачив чорну сумку на ліжку — там, де її залишив, — я зрозумів, що забув сказати їм про гроші.
