— Мене звуть Ерні, — озвався я, сподіваючись повернути його до реальності. — Ернест Каннінґем. А це Ендрю Мілтон. Софію ви вже знаєте. Вона також Каннінґем, дефіс, Ґарсія.
— Ґарсія, дефіс, Каннінґем, — виправила Софія, усміхаючись.
— Забираймося, дефіс, звідси, — сказав Енді. Як і коп, він дещо закляк і весь цей час простояв, утупившись у тіло. — У мене мурашки по шкірі від цього.
— Ох… — Поліцейський нарешті звернув на нас увагу. — Дарій. Точніше, офіцер Кроуфорд, але Дарій теж підійде. Якось зависоко для формальностей.
Він простягнув мені руку. Я показав на внутрішній бік його зап’ястка, де на манжеті виднілася темна пляма. Така сама пляма лишилася на його другому рукаві — мабуть, від того, що тягнув тіло.
— У вас кров на куртці, офіцере Кроуфорде.
Руки́ йому я не потиснув. Каннінґеми не вірять у фамільярність у межах правоохоронної системи.
Кроуфорд зблід. Він глянув на свої руки та втягнув повні груди повітря.
— Усе гаразд? — запитав я.
— Я, ем-м… нечасто маю справу з таким.
— З трупами?
— З убивствами, — утрутилась Софія.
— Що ж, може бути, але краще поки про це не говорити. — І Кроуфорд непереконливо всміхнувся.
Там, на горі, він не здавався надто тямущим, але тут справляв ще гірше враження. Від вигляду крові йому явно стало зле, втім, схоже, це теж змусило його усвідомити, що він втрапив у ситуацію, з якою навряд чи зможе впоратися.
Енді беззвучно поцікавився: «Убивство?» — і здійняв брови до Софії. Я навіть по губах міг прочитати його недовірливий тон. Софія похмуро кивнула.
— Думаю, треба запитати, чи ви його знаєте. Вам знайомий цей хлопець? — повів далі Кроуфорд.
— Це допит? — уточнив я. У своєму житті я провів достатньо годин за дзеркалами Ґезелла[5], щоб відповідати на запитання, не знаючи, хто їх ставить і з якою метою. — Чому ви не допитаєте людину, яка знайшла тіло?
Кроуфорд похитав головою.
— Просто маю спитати, чи ви його знаєте. Я перебував найближче до цього місця, у Джинді, тож приїхав першим, але невдовзі тут будуть справжні детективи, які складуть переліки підозрюваних і таке інше. Утім, гадаю, мені варто з’ясувати, чи він жив тут, чи прийшов з-поза хребта. Може, якийсь нічний лижник заблукав.
— На ньому немає лиж, — зауважила Софія.
Я помітив, що вона теж була дуже блідою — як сніг на землі.
— Так, згоден. Але, будь ласка, гляньте на нього уважніше. — Він відкрив на телефоні знімок чоловікового обличчя зблизька. Воно було майже все чорне, із чорними губами. — Не здається знайомим?
Ми всі похитали головами. Я не лише не впізнав його, а й засумнівався в тому, що це взагалі було обмороження. Софія зненацька здійняла руку й побігла до дверей. Я провів її поглядом, спантеличений, а тоді знадвору вітер приніс звуки блювання. Ми з Енді переминалися з ноги на ногу, намагаючись зрозуміти, чи варто йти за нею, чи ми лише змусимо її почуватися незручно. Обидва вирішили не йти.
Зупинюся тут, щоб сказати: я
— Гаразд, — мовив Кроуфорд, повернувшись до нас із Енді. — Він здавався задоволеним нашою реакцією на знімки та вочевидь відчував, що виконав свою частину розслідування. Складалося враження, що тепер навіть тіло бентежило його менше. — Думаю, наразі це все.
Поліцейський підійшов до завалених мотлохом лавок, покопирсався там і дістав жовтий навісний замок з ключем, що стирчав з нього. Ми вийшли надвір, Кроуфорд зачинив скрипучі жерстяні двері й узявся прилаштовувати замок.
— Я сказав би вам не відходити далеко…
— …Але не можете, — закінчив за нього я.
— Ернест уже робив це раніше, — додала Софія, вигулькуючи з-за стіни й витираючи рукою рота. — Трупи, — додала вона якось присоромлено, наче це все пояснювало. — До такого неможливо звикнути.
Кроуфорд важко видихнув. Він мав утомлений вигляд. Мені він видався сільським копом з тієї категорії поліцейських, котрі більшу частину кар’єри проводять, закинувши ноги на стіл або роздаючи штрафи за перевищення швидкості туристам на кшталт Люсі. Здавалося, його зовсім не цікавлять ця справа й це тіло, а просто дратує, що його зрання витягнули із затишного кабінету.
— Гаразд, тоді чекатимемо на решту. Я так розумію, до вас має приєднатися ще один гість?
— А це тут до чого? — запитав я.
— Ну, неважливих подробиць не буває. Буду в гостьовому будинку на випадок, якщо вам знадоблюся. Але сподіваюся, що невдовзі приїдуть детективи, хоча це залежить від погоди й заторів.
Кроуфорд непевно глянув на поплямоване хмарами небо й замкнув двері.
