Задзвонив телефон, сполохавши нас обох. Вас це навряд чи здивує. Ви читали таке вже сотню разів в інших книжках. На апараті світилася цифра 2. Він дзенькнув двічі й замовк, перш ніж я встиг зрушити з місця й підійти. Я глянув на годинник. Чверть по одинадцятій. Якщо ви стежили за сторінками, то знаєте: щойно хтось помер. Просто я про це ще не знаю.
— Подумай про це, — сказала Софія, і я зрозумів, що весь цей час вона чекала на мою відповідь.
— Скільки тобі треба?
— Може, п’ятдесят. — Софія прикусила губу. Вона взяла жменю грошей із сумки, наче хотіла зважити їх у руці. — Штук, — додала вона, наче без цього я вирішив би, що вона прийшла до мене серед ночі по п’ятдесят доларів.
— Майкл знає, що вони в мене.
— Він знає, що лишив їх у тебе, а не що вони в тебе. — Вона явно репетирувала ці фрази, готувала їх і заряджала в магазин, зовсім як я свої виправдання. — Можеш сказати, що їх забрала поліція. Що ти віддав їх на благодійність. Або спалив.
Я міг би вдати, що не думав про жоден із цих варіантів до того, як вона це виголосила, але не вдам. Я надійний оповідач, пам’ятаєте?
— У тебе щось сталося? — запитав я.
Вирішив промовчати про те, що їй було в кого просити грошей легально й ці люди достоту багатші, ніж я. Узяти бодай її батька. П’ятдесят штук — це, звісно, великі гроші, але вона була хірургинею і володіла нерухомістю. Якщо Софії треба було десь узяти п’ятдесят тисяч доларів (вона сказала «може, п’ятдесят», із чого я дійшов висновку, що їй потрібно рівно п’ятдесят), то їй бракувало їх до певної суми, більшу частину якої вона вже зібрала сама. І вона хотіла готівку. А отже, їй потрібні швидкі, тихі гроші, які ніде не були б «засвічені». Вона втрапила в серйозну халепу, хоч як намагалася це приховати.
— Мені не потрібна допомога. Мені потрібні гроші.
— Це не мої гроші.
— І не його.
— Може, поговоримо про це завтра?
Софія поклала гроші в сумку, і я бачив, що вона відчайдушно перебирає в голові репліки, які прийшла сюди проговорити, наче сиділа на співбесіді й силкувалася нашкребти якихось «запитань до нашої компанії». Схоже, вона вирішила, що вже застосувала свої найвагоміші аргументи, бо пішла до дверей і відчинила їх. У шале увірвався потік крижаного повітря.
— Поглянь, як вони до тебе ставилися весь цей час. І ти думаєш, що винен щось
Вона заховала руки в кишені й вийшла в ніч.
Я повернувся до дивана й утупився в гроші, намагаючись осмислити цю дивну розмову.
Міркував про те, чи має Софія рацію. Може, я й справді почувався зобов’язаним перед родиною, попри те що вони свідомо відштовхнули мене. Може, саме тому приїхав? Але то було надто складне запитання, щоб осягати його опівночі, після кількох бляшанок пива, тож я облишив це длубання в собі. Натомість підійшов до телефона й передзвонив у кімнату номер 2.
— Алло? — на мій подив, у слухавці пролунав голос Софії. — Ерне?
— Ох, привіт, Софіє. — Я ще раз зиркнув на телефон, щоб переконатися, чи не помилився, але це й справді була кімната номер 2. Можливо, я помилився раніше, і блимала не ця лампочка, бо Софія тоді була зі мною і не могла телефонувати в мій будиночок. — Вибач, просто хотів переконатися, що з тобою все гаразд. Ну, знаєш, надворі темно. Нам бракувало тільки, щоб ти впала в якусь розщелину й пропустила родинне возз’єднання.
— Ти називаєш це родинним возз’єднанням? Семеро людей? — Вона засміялася, і в слухавці затріщало. —
Я спробував посміятися разом з нею, але така напускна нормальність не вкладалася в голові, і я здушено, дивно крекнув.
— Гаразд, Ерне, — сказала Софія. — Дякую за турботу. Пообіцяй, що подумаєш про це, гаразд?
Мені не треба було обіцяти, бо я просто не зміг би про це не думати, але я пообіцяв. Ми побажали одне одному гарних снів, і я поклав слухавку. Допив пиво, лишив фіранки розсунутими, щоб уранці у вікно світило сонце, і заліз нагору. Ліг у ліжко, повернувся набік і дивився на гострий хребет, що врізався в безмежне небо, почуваючись при цьому дуже маленьким. Мені було цікаво, що зараз робить решта. Софія в будиночку, розташованому трохи вище схилом, думає про гроші. Ерін лежить у ліжку в якомусь придорожньому мотелі з кусючими простирадлами й думає бозна про що. Майкл востаннє дивиться на це саме небо з вікна своєї камери й, мабуть, думає про те, що хотів би зі мною зробити.
Я трохи наївно сказав собі, що завтра всі проблеми розв’яжуться самі собою, і задрімав.
