Поліцейський підкликав Софію до себе, а тоді повів її до тіла, ретельно оминаючи сліди. Спершу вони зупинилися за кілька метрів від загиблого. Софія казала щось, показуючи на чоловіка, а тоді поліцейський кивнув і підвів її ближче. Софія стала навколішки біля тіла, узяла чоловікову голову в руки й схилила її на один бік, а потім на другий. Розтулила йому губи. Розстебнула куртку й пірнула руками під неї. Вона помахала офіцерові, і той присів біля неї, нерішуче дозволяючи їй підсунути свою руку кудись під чоловікову куртку, де Софія щось мацала кілька секунд тому. Коли нарешті показала поліцейському все, що мала, вона застебнула куртку й звелася на ноги. Після цього відбулася ще якась коротка розмова, яку підхопив вітер і підніс кудись у небо. Я побачив, як з-понад гірського хребта виповзла зловісна сіра хмара.
— Ерні, Енді, — покликала Софія, махаючи руками.
«Ідіть сюди». Я поглянув на поліцейського, мовчки запитуючи дозволу, і він теж нас підкликав. Ми з Енді ретельно обійшли сліди, втім люди досі сходилися, затоптуючи їх трохи нижче по схилу. Попри гамір натовпу, я чув, як дужчає вітер. Мороз щипав щоки. Коли ми підійшли, я зрозумів, що не можу змусити себе опустити очі на тіло, тож натомість зосередився на Софії, але вона мовчала, замислено розглядаючи мертвого чоловіка.
— Потрібно перенести його, — вигукнув поліцейський, перекрикуючи завивання вітру. — Прибрати його з очей. Я бачив сарай дорогою сюди. Там має бути достатньо холодно.
Ми з Енді кивнули. Поліцейський показав рукою напрямок.
— Треба піднятися вище… — Софія замахала руками, описуючи коло. — І обійти! Щоб нічого тут не порушити!
Вона хотіла, щоб ми обійшли сліди, попри чорну хмару й завірюху, яка от-от могла їх знищити. Це означало, що її щось хвилювало: вона вважала, це місце злочину. На відміну від поліцейського, очевидно, бо він не збирався оглядати місцевість чи фотографувати щось. Можливо, пізніше йому доведеться просити знімки в допитливих спостерігачів, і тоді він буде радий, що не прогнав нас.
Ми з Енді стояли в ногах трупа, тож здавалося логічним, що візьмемо його за гомілки, а Софія з поліцейським — за руки. Ми щосили намагалися тримати його над землею, але, поки пленталися до сараю, його голова кілька разів закидалася й креслила канавку в снігу. Він був не дуже важкий, але тримати його було незручно. Я встромив пальці йому в черевик, щоб нога не вислизнула з руки. Це були добротні черевики, з металевим носком. Софія задкувала, притискаючи чоловікову руку до своїх грудей, але коп відвернувся від нас, тримаючи руки за спиною на рівні пояса. Я чув, як крекче біля мене Енді. Десь на півдорозі він повернувся до мене, і я побачив, яке напружене й похмуре його обличчя. Він зціпив зуби, а в бороді пінились крапельки слини.
Енді побачив, що я дивлюся на нього.
— Усе гаразд, друже? Хочеш зупинитися?
Я заперечно похитав головою. Я не сказав: «Усе гаразд. Я вже робив це раніше».
Стосик дерев’яних палет у господарському сарайчику послугував непоганим прозекторським столом. Довкола нас були лавки, завалені інструментами, випотрошений снігохід, кілька генераторів біля купи шин у глибині приміщення, а також колекція кострубатих лижних черевиків, розвішаних на гвіздках уздовж стіни. Приміщення не опалюване, і через жерстяні стіни й бетонну підлогу відчуття було таке, що ми зайшли в холодильник. Цей побутовий сарайчик цілком міг зійти за польовий морг. Єдиною перевагою собачого холоду була відсутність запаху від тіла.
Ми поклали мертвого чоловіка на стос палет, який виявився трохи закоротким, і кінцівки трупа звисали з боків. Ми зупинилися на мить, щоб перевести дух. Я намагався не дивитися на почорніле обличчя. Читав колись про обмороження, про те, як чорніють і відпадають пальці й носи, але ніколи не бачив цього зблизька. Поліцейський нарешті вирішив зробити кілька знімків. Енді носком черевика чухав собі гомілку. Софія здригнулася, приклала складені ківшиком долоні до рота й подмухала на них, а тоді згадала, що нещодавно торкалася трупа, і опустила руки. Сфотографувавши все, що хотів, поліцейський повернувся до нас.
— Дякую, хлопці, — сказав він. Софія закотила очі, нагадуючи, що тягнула сюди труп разом з нами. Поліцейський повів далі, трохи затинаючись, але виправляти свою помилку не став: — Я не чіпав би тіла, але насувається заметіль, і я не хотів потім викопувати його з-під снігу.
Коп був на кілька дюймів вищий за мене (може, через черевики на товстій підошві) і на кілька кілограмів важчий (я міг би звинуватити в цьому пухку куртку, якби не його круглі щоки). На поясі не було кобури. Я не знаю, чому звернув на це увагу. У поліцейського були темно-зелені очі, і на віях замерзли кришталики льоду. Було очевидно, що цей ранок вибив його з рівноваги, бо погляд безладно блукав приміщенням і лише після цього впав на тіло, що, здавалося, остаточно зупинило мисленнєвий процес працівника поліції.
