Він похитав головою, трохи переборщивши із захватом. Хоча, може, казав це щиро. Я не певен. Тоді він рушив до моєї матері. Думаю, тепер мені слід називати її «наша мати». Або й узагалі «його мати» чи «Одрі».
Майкл нахилився до неї та обійняв, мовивши щось на вухо. Вона вхопила його за плечі й потермосила, наче бажаючи переконатися, що він справжній. Майкл засміявся та сказав ще кілька слів, котрі я не розчув зі свого місця, а тоді брат повернувся до Марсело, який міцно потиснув йому руку й по-батьківськи поплескав по плечу.
Майкл рушив уздовж нашого півкола. Евонна отримала від нього обійми та повітряний поцілунок. Енді дісталося рукостискання.
— Доладна машина. Але на пагорб видертися буде складнувато, — сказав той Майклові.
Цікаво, чому чоловіки вважають, що в незручних ситуаціях треба говорити про машини?
З кожною новою людиною, з якою вітався Майкл, у животі в мене щось обривалося. Ми стояли рядком, від чого мені здавалося, що зустрічаємо королеву. Я відчував, як у горлі гупає серце. Спробував пробратися до коміра, але це було непросто, бо одягнений був, мов капуста. Мені здавалося, що стану на фут нижчим, поки він обійде всіх і дістанеться мене — сніг піді мною підтане, і я вгрузну. Софія обійняла його однією рукою, наче байдужого їй однокласника, з яким змусила танцювати вчителька.
— З поверненням, Майку, — кинула вона.
Це привернуло мою увагу. Упродовж життя брата називали по-різному: Мікі, Каннерс, Гем, Відповідач, — але ніхто не називав його Майком.
Поки Майкл дійшов до Люсі, та встигла наполовину здерти зубами помаду. Коли він зупинився перед нею, вона повалилася в його обійми, наче зламала підбор. Сховавши обличчя в нього на шиї, прошепотіла щось. Я був єдиним з нас, хто стояв достатньо близько, щоб розчути його відповідь:
— Не тут.
Люсі схаменулась, відпустила його, виструнчилась і тремко втягнула повітря носом, удаючи самовладання. Софія поклала руку їй на спину. Тоді Майкл дійшов до кінця ряду й став переді мною.
— Ерне.
Він простягнув мені руку. У нього були чорні руки в’язня, з брудом під нігтями. На обличчі грала переконливо тепла усмішка. Я не міг зрозуміти, чи радий він мене бачити, чи просто сумлінно відвідував театральний гурток у в’язниці.
Я потиснув йому руку й видушив:
— Радий, що ти вдома.
Хоча не був певен ні в першій, ні в другій частині речення.
— Без сумніву, Евонна вже розпланувала наші вихідні до хвилини, але я сподіваюся, що ми зможемо знайти момент, щоб випити по пиву десь у куточку, — сказав Майкл.
Я міг думати лише про те, що він натякає на гроші, та насправді його тон зовсім не відповідав такому припущенню.
Я відчував, що Софія не зводить з нас очей, намагаючись розчути, про що ми говоримо. Власне, я підозрював, що її спроба заспокоїти Люсі була лише прикриттям, щоб підкрастися до нас ближче.
— Я маю тобі дещо сказати. Про те, що я тобі завинив. Сподіваюся, ти вислухаєш мене.
Ви можете витягнути з контексту деякі слова: «завинив» чи «дещо сказати» — і тоді це звучатиме як погроза, але насправді його голос був якимось…
Я закивав так само судомно, як до цього сопіла Люсі, сяк-так опанував себе й видушив жалюгідне «ага».
Саме тоді відчинилися дверцята вантажівки. Думаю, більшість із вас уже здогадалася про все, ще коли Майкл вийшов з автівки з пасажирського боку.
— Оце поїздочка. — Ерін потягнулася. — Тут нормальна кава?
Так, згоден, це було не аж таке приголомшливе відкриття, щоб закінчувати розділ на цьому місці. Ми всі знали, хто був за кермом. Як ми могли не знати? Люсі вже була тут, а Евонна не вижила б, якби не спланувала завчасно щось настільки важливе, як питання приїзду Майкла. Ніхто з нас не був здивований побачити Ерін за кермом разом з Майклом.
Перш ніж ви звинуватите мене в тому, що розтягнув момент, змусивши Ерін вийти з вантажівки лише після того, як Майкл привітається з нами всіма, я скажу, що Ерін володіє природженою здібністю тримати в напруженні. Хоча, найімовірніше, у цьому разі вона просто відчувала, що момент буде й без того незручний, тож не хотіла погіршувати ситуацію і вирішила посидіти в машині, поки Майкл не завершить свій королівський обхід.
