— Молодець. — Він явно шкодував, що Люсі не дитина й не може піти у свою кімнату. — То як ви тут розважаєтеся? Не подумайте, мене дуже тішать ресторан і бар, але я не збираюся сидіти всі вихідні в чотирьох стінах.
— На даху є джакузі, — сказали ми з Енді хором.
— Агов! Усі сюди! — покликав нас Марсело.
Люсі обігнала Енді блискавичним маневром, гідним «Формули-1», щоб опинитися біля Майкла. Ми із Софією пленталися позаду.
— Ти червонієш, — тихо вколола мене Софія. — Що таке, знаменитість зустрів?
Я похитав головою.
— Просто не розумію, що відбувається. Я чекав чогось іншого.
— Я теж. — Софія наморщила носа. — Cuidado.
Попри те що я не знаю іспанської, Софія має звичку кидати випадковими словами. Це я чув уже кілька разів, тож знав його: «Обережно».
Приєднавшись до групи Марсело, Майкл підступив до Ерін, і та буденно застромила руку в задню кишеню його джинсів. Коли ми були в шлюбі (перепрошую, офіційно ми досі в шлюбі, тож треба було сказати щось на кшталт «коли ми були разом»), Ерін не надто любила всіх цих прилюдних пестощів. У неї було важке, місцями травматичне дитинство: Ерін виховував батько-одинак, який бив її, коли ніхто не бачив, і обіймав на людях. Через це вона не сприймала таких підкреслених виявів ніжності, бо підсвідомо вважала їх награними. Вона не довіряла таким жестам. Я кажу про це, бо ми з нею майже ніколи не цілувалися прилюдно і вже точно не встромляли рук у задні кишені одне одного. Зрідка вона могла покласти руку мені на спину. Саме тому її поведінка з Майклом здалася мені дуже штучною. Навіть демонстративною. Не знаю, робила вона це для мене чи для Люсі. Може, я просто додумую глибинні мотиви з ревнощів, а насправді в мого брата просто краща дупа.
— Ми вирішили, — сказав Марсело достатньо голосно, щоб його почули всі, але звертаючись явно лише до Майкла та Ерін, — що варто розповісти вам зараз, інакше ви почуєте про це від когось іншого.
— Я не впевнена, що…
— Люсі, будь ласка. Майкле, нам дуже хочеться, щоб твої вихідні минули спокійно й щасливо. Але ми мусимо розповісти про це, поки всі тут, інакше свою справу зроблять чутки й недомовки, — вів далі Марсело.
Моя мати мовчки кивала, і, як завжди, мова її тіла мала значно більшу вагу, аніж слова Марсело. Майкл кинув у наш бік швидкий погляд, але я міг присягнутися, що він шукав саме моє обличчя. Може, він думав, що це якось стосується грошей. Або їх з Ерін.
— Дещо сталося, — сказав Марсело. — Уранці тут знайшли тіло чоловіка. Він заблудився вночі й помер від переохолодження. — Марсело окинув нас усіх побіжним поглядом, а тоді прикипів очима до Софії, наче наказував їй мовчати. — Ось так, якщо коротко.
— Тут море поліції, — проникливо зауважив Майкл. — Патрульна автівка біля сарайчика. Я не звернув на це достатньої уваги, але тепер усе зрозуміло. Ясно. От бідака.
— Є ще дещо, — цього разу заговорила Софія.
Люсі рвучко розвернулася й пронизала її поглядом. Марсело прокашлявся, спробувавши урвати її, але Майкл здійняв руку в його бік, і це одразу заткнуло вітчима — підозрюю, лише тому, що такого з ним ще ніколи не траплялося. Присягаюся, він стулив рота так рвучко, аж це почули лижники на горі.
— Вони не знають, хто це. Здається, ця людина тут не жила. Поки не схоже, щоб це активно розслідували, але невдовзі тут будуть детективи. Можливо, вони захочуть допитати гостей.
Усі закивали, приголомшені несподіваною тактовністю Софії. Утім я не квапився в це вірити; думаю, вона просто хотіла понатискати на Майклові больові точки словами «детективи» та «допитати». Вона сподівалася налякати його.
— Детективи для людини, яка померла від переохолодження? — міркувала вголос Ерін, усвідомивши, що тут щось не так.
Вона схвильовано зиркнула на Майкла. Софія відповіла на це тонкою усмішкою. Сестра отримала те, чого хотіла.
— Якщо не хочеш залишатися тут, можемо поїхати в інше місце, — сказала наша мати. — Ми хотіли, щоб ти вирішив це сам.
— Тобі нема про що хвилюватися, — запевнив Марсело. — Зі свого досвіду скажу, що ув’язнення зазвичай є чудовим алібі. Між іншим, цей місцевий офіцер… я не назвав би його
— А гроші за проживання… — почала була Евонна, і я знав, що вона от-от скаже: «Нам не повернуть».
— Його звуть Кроуфорд, — утрутився я.
— Кроуфорд, так, — повторила Евонна байдуже. — Він принаймні не такий нарваний, як міські копи. Схоже, наше прізвище більше не має такої слави, як раніше.
— Якщо тебе хвилює поліція, — і собі взялася заспокоювати Люсі, явно вважаючи, що втратить не лише кількасот доларів та кімнату, а й Майкла, якщо ми все-таки роз’їдемось, — то я взагалі не зважала б на Кроуфорда. Він не ставить запитань. Його, власне, майже не видно.
— Цей ваш коп, який нічого не робить… — сказав Майкл. — То часом не він?
Брат показав у бік сходів перед гостьовим будинком, якими саме дріботів офіцер Кроуфорд. Спустившись, він припустив до нас, вишукуючи очима нове обличчя. Помітив Майкла.
— Майкл Каннінґем?
