— Наразі в мене лише два припущення. Якщо буду його адвокатом, Майкл зможе розмовляти зі мною наодинці, скільки йому заманеться, правильно? Кроуфорд не має права йому заборонити. Надворі Майкл сказав, що хоче поговорити зі мною. Тож, може, йому треба, щоб я там був.
— А друге припущення?
— Таке саме, як перше. Він хоче, щоб я був там. Може, він також хоче, щоб когось там не було.
— Когось боїться?
Я знизав плечима. Більше теорій у мене не було. Софія потерла очі, позіхнула й знову задивилася у вікно. Раніше я не бачив ані імпровізованого моргу вище на схилі, ані озера внизу, але тепер сльота заховала навіть паркувальний майданчик. Видно було лише на кілька метрів, а решту кутала суцільна сірість. За вікном я не міг розгледіти нічого, крім безладного танцю крижинок на тлі тротуарних плит, від чого здавалося, що дивлюсь у мікроскоп на рій сірих клітин, і на якусь мить я уявив собі гору на молекулярному рівні. Коли заметіль ущухне, краєвид зміниться до невпізнанності: снігу навалить по коліна, і весь схил сховається під суцільним білим покривалом. Мені подумалось, що гора перебудовує себе на наших очах, атом за атомом.
— Дивлячись на тебе, можна подумати, що ти не спала всю ніч, — знову спробував почати розмову.
Надворі я подумав, що вона просто бліда від холоду й від споглядання мертвого чоловіка, але навіть у теплі й затишку Софія мала кепський вигляд. Я звернув увагу на її напружене обличчя й на теленькання чашки, яку вона поставила на блюдце тремкою рукою. Я пригадав жест Енді, який наче підносив до губ невидиму склянку, і шпильки Евонни.
— Серйозно? — Софія здійняла брову, вп’явшись у мене поглядом. — До чого ти хилиш?
— Просто скажи мені, що робила минулої ночі. Щоб я знав твоє алібі абощо. Просто я не знаю, із чого почати. — Я намагався говорити буденно, не виказуючи допитливості.
Софія зітхнула, накреслила лінію в пінці на каві й облизала палець, але не відповіла.
Я вирішив благати.
— Будь ласка, я маю потренуватися.
— Розповідаю: тато зателефонував мені сказати, що вечерю скасовано, бо Одрі зле, тож я поїла закусок у барі, бо терпіти не можу ту їдальню, і, якщо чесно, випила трохи для хоробрості, щоб поговорити з тобою. Тоді я пішла до тебе, відтак повернулася у своє шале. Ти хочеш почути якісь виправдання? У мене був важкий ранок, і саме тому я маю такий гівняний вигляд. Дякую, між іншим, за ті чарівні натяки. Якщо жінка трохи розкошлана, це ще не означає, що вона вбивця. Нагадати тобі, що я була першою — навіть не офіцер Кроуфорд! — хто назвав це вбивством? До того ж ти знаєш, що після розмови з тобою я прийшла у свою кімнату, бо ти зателефонував мені майже одразу. Моє алібі — це ти, дурнику.
— Твоя правда, — сказав я, замислившись. Якщо ви не прогортали мого стислого викладу попередніх розділів, то знаєте про мою теорію з грошима. Отже, саме тоді мені й спало на думку, що хтось може їх шукати. — Просто скажи мені, кому ти завинила гроші.
Софія блискавично виструнчилася й нервово роззирнулася залою.
— А можна про це не горлати? — засичала вона. — І що це взагалі означає?
— Ти просила в мене грошей. Я подумав, що ти комусь їх заборгувала.
— Слухай, Ерне, мені не треба твоїх грошей, особливо якщо ти збираєшся так мене принижувати. Не варто було тебе просити. Сама розберуся.
— То ти шукаєш п’ятдесят тисяч доларів не для того, щоб від когось відкупитися?
— Я нікому не винна ніяких грошей, — сказала Софія з притиском: більше вона цього не повторюватиме. — Може, поговоримо про щось інше?
— Хтось був у твоїй хатині вчора ввечері, — сказав я.
Софія наморщилась і закліпала очима, наче з’їла щось кисле. Вона не чекала цього почути. Щоправда, я не розумів, що саме її приголомшило: те, що в її кімнаті хтось був, чи те, що мені це відомо.
— Поки ти була в мене, — пояснив я. — Пам’ятаєш, як задзвонив телефон? Це був хтось із твоєї кімнати, бо коли я перетелефонував, слухавку взяла ти. Я подумав, що хтось міг щось шукати й випадково зачепив клавішу швидкого набору.
— «Хтось»? Ти думаєш, що це був Зелені Черевики? Думаєш, він був у моїй кімнаті? Шукав гроші?
— Так, я про це подумав.
— І що я прикінчила вибивайла, захищаючи себе?
— Або хтось убив його заради тебе.
Софія замислилась на мить. Я не детектив, тож мені було складно зрозуміти, образилась вона чи просто думає, як замести сліди.
Тоді сестра схилила голову набік і запитала:
— Перш ніж я відповім на це непристойне звинувачення:
— Ти про гро?.. — Я згадав, що вона просила не кричати про це. — У мене ще не було…
— То ти ще нічого не вирішив?
— Не вирішив.
— А якщо я скажу, що моє життя в небезпеці?
Софія взялася вистукувати пальцями по столу. Я поклав свою руку на її.
Намагаючись надати своєму голосу всієї серйозності (що для мене вкрай незвично й складно), я запитав:
— Це правда?
Звівши на неї очі, я помітив, що Софія ледь тамує посмішку. Уже за мить вона не стрималась і вишкірилася від вуха до вуха:
— Ну ж бо! Ти себе чуєш? Вибивайло? Як у мафії? В Австралії взагалі є мафія? Я думаю, це все твої расові упередження, бо я з Південної Америки.
Вона комічно наморщила носа.
