Усі в моїй родині — вбивці полностью

— Я знаю, друже. — Він простягнув руку й стиснув моє плече. Марсело завжди знаходив для мене якесь альтернативне слово, що дало б змогу не називати мене «синку» — так, наче йому незручно було це вимовляти, навіть зараз. «Друже» було одним із серйозніших варіантів, наступною сходинкою після «хлопче». — Ти питав про свого батька.

— Одрі сказала, що він був поганою людиною, яка вважала себе хорошою.

Марсело замислився на мить.

— Не мені судити.

Я відчував, що своє судження він сформулював, але вирішив не тиснути.

— Ви були друзями. Яким він був? Ви були близькі? — Я сам здивувався своїм запитанням.

Марсело почухав потилицю. Він довго підшукував слова.

— Так. Я добре його знав. — Він демонстративно зиркнув на годинник. Йому явно не хотілося про це говорити — можливо, тому що тепер він живе з дружиною загиблого клієнта. — Мені краще знайти твою матір.

Я зупинив його.

— Чи можу попросити про послугу? — Він кивнув. — У тебе ж є якісь зв’язки в поліції та всіх тих юридичних колах, так? Ти міг би розпитати про жертв Чорного Язика? Люсі каже, що це жінка на ім’я Елісон Гамфріс і ще одне подружжя, Марк і Жанін Вільямси. Будь-яка інформація буде корисною.

Марсело помовчав якусь мить. Мабуть, міркував, чи варто заохочувати мене до розслідування.

— Як, кажеш, звали ту, першу жінку?.. Вільямси й?..

— Елісон Гамфріс.

— Я тебе почув. Добре, чемпіоне. — Він трохи розслабився й розправив плечі. На щастя, Марсело не став грайливо штурхати мене в плече, інакше нам довелося б іти надвір і кидати м’яча, а я не взяв із собою бейсбольну рукавицю. — Розпитаю знайомих.

Я не пішов за ним, вирішивши на кілька хвилин залишитися в бібліотеці та звести думки докупи. Мимохідь задивився на медаль над каміном, подумки перетравлюючи материні слова: деяких людей нагороджують за вбивство. Медаль була з темної бронзи, поміщена під скло на тлі синього оксамиту. Під нею — прямокутний клаптик паперу, схожий на пророцтво, які кладуть у печиво. Папірець був помережений сіткою з крапок, але це не було схоже ані на азбуку Морзе, ані на будь-який інший відомий мені шифр. Ще нижче була табличка з гравіюванням: «Нагороджений за те, що під невпинним вогнем супротивника передав повідомлення, яке врятувало багато життів. 1944 рік». На самій медалі були викарбувані слова: «ЗА МУЖНІСТЬ» і «МИ ТЕЖ СЛУЖИМО».

Спокійно. Ні, я не витратив вісімдесят слів на опис якоїсь випадкової медалі. Я зрозумів, що моя мати дивиться на Майклову ситуацію упереджено, але вона мала рацію. Не всі вбивства рівнозначні — ось що означала ця нагорода. Одрі вважала, що в Майкла була поважна причина.

«Це твоїх рук справа», — казала вона мені. У тих словах учувалося те, що сказала мені Люсі на даху: «Усе могло бути зовсім по-іншому». Я зрозумів, що згоден з нею. Я відправив Майкла до в’язниці — а що, як його гнів дав метастази, породивши щось іще гірше? Мені було соромно за власне відчуття провини — Майкл заслуговував на в’язницю, — але я все одно почувався винним. Усвідомлення того, що не я заварив цю кашу, не дуже мене заспокоювало. Я відчував, що привів у рух щось велике. На що я його перетворив?

І саме тоді, тієї миті, я вирішив йому допомогти. Не тому, що вважав Майкла невинним, але й не тому, що підозрював його. Просто через ті слова, які всі повторювали мені, відколи я приїхав.

«Це твоїх рук справа».

Це через мене все сталося саме так, як сталося. Можете сказати, що я соромився своїх свідчень проти рідної крові, чи що я страждав від того, що мати відреклася від мене, чи що причиною всього була та глибинна відданість Каннінґемів — але хай там що, моя совість більше не могла цього витримувати. Я вирішив копати. Я або повернуся в родину, здобувши помилування для Майкла, або заб’ю останній цвях у його домовину. Називайте мене зрадником, кажіть, що я перекинувся на бік копів, але я відчував, що хтось із нас до цього причетний. Мені здавалося очевидним, що єдиний спосіб зібрати нашу родину докупи — це викрити вбивцю серед нас.

Звісно, ми всі вбивці — я вже вам про це казав. Я мав на увазі найсвіжіше вбивство.