Усі в моїй родині — вбивці полностью

Її слова мене різонули. Тих самих помилок, яких припускався мій батько? Вона вважає мене причетним до смерті Зелених Черевиків? Це було обурливе звинувачення.

А тоді, позаяк вона завдала мені болю й позаяк я ніколи раніше не казав їй цього в обличчя, я спалахнув:

— Це Майкл — убивця.

— Так, він когось убив. Але чи робить це його вбивцею? Люди вбивають одне одного й отримують за це медалі. Люди вбивають одне одного, бо така в них робота. Майкл не виняток. Ти ставиш на нього клеймо вбивці? Може, ти ще й про Евонну думаєш те саме? Чи про Софію? Якби ти опинився на його місці й змушений був ухвалювати ті самі рішення, маючи ті самі причини, котрі могли бути в нього, як ти вчинив би і ким після того став би?

— Це не те саме.

— Хіба?

— Мені здається, тіло в сарайчику з тобою не погодилось би.

— Майкл не вбивав його.

— Вірю. — Я лише тоді усвідомив, що справді вірю в це, інакше не відповів би так швидко. — Але хтось це скоїв. І дуже дивно, що це сталося саме цими вихідними, коли сюди приїжджає Майкл. Це якось стосується нас, я певен.

Схоже, це зачепило Одрі за живе. У знервованому виразі її обличчя та квапливих поглядах, які вона кидала мені за спину, було щось іще.

Я вирішив скористатися нагодою і ступив крок їй назустріч, стишивши тон.

— Ти знаєш, хто той чоловік?

— Ні. — Я не хочу руйнувати інтригу, але скажу, що вона не бреше. — Але він не один з нас. Це єдине, що має значення.

— Чого ти мені не кажеш?

— Тож ти хочеш знайти вбивцю, так? Бо тобі простіше уявити когось із ножем і пістолетом, щоб спіймати цю людину, знаючи, що вона погана, і тому ігноруючи решту. Що буде, коли ти знайдеш його чи її? Змусиш заплатити? Адже це нормально, коли вбивця помирає наприкінці роману — власне, так і повинно бути. А що, як саме Майкл це скоїв з Аланом? І це лише кінцівка Майклової історії, яку ти переплутав з початком? — Після цієї тиради Одрі довелося перевести дух. Я поволі перетравлював правду в її словах. — Ми тут через тебе. Майкл сидить у тій кімнаті через тебе. Це твоїх рук справа. Ти точно такий, як твій батько. Він розумів, що лишає нас самих, що ми муситимемо боротися, але все одно покинув нас, і ми заплатили за це високу ціну. Усі ми. — Її слова бриніли отрутою. — Якби ж тільки він залишив нам якусь зброю, щоб ми могли боротися. Але він цього не зробив. У банку не було нічогісінько. І ти вчинив з Майклом так само.

На якусь мить я подумав, що мати звинувачує мене в привласненні Майклових грошей, і вже хотів був запитати, звідки їй відомо, коли збагнув, що вона говорить про злидні, у яких залишив нас батько. Хоча, по правді, назвати це злиднями не можна було. Утім я не знав, чи важко їй було виховувати нас самотужки. А може, вона все-таки не мала на думці нічого конкретного.

— Тато був убивцею. Зовсім як Майкл. — Я проігнорував її аргумент і вирішив триматися незаперечних фактів. — Єдина різниця між ними полягає в тому, що Майкл не нарик.

— Твій тато не був нариком! — проревіла Одрі.

— У нього був шприц, мамо. Припини брехати собі!

— Припини нервувати матір, — пролунав голос у мене за спиною: там стояв Марсело, тримаючи в руках чашку чогось коричневого й паркого.

Він сказав те жартівливо, але вже за мить оцінив ситуацію та посерйознішав. Відсунув мене від дверей одним порухом передпліччя, й Одрі прослизнула повз, дорогою вихопивши чашку з його руки, а тоді хутенько подріботіла геть.

Марсело здійняв брови.

— Усе гаразд?

Я кивнув, але вийшло надто машинально, тож обдурити його не вдалося.

— Знаю, усе полетіло шкереберть. Як на мене, Майкл явно хоче з тобою поговорити. Ця маячня з адвокатами — тимчасова, і вже за кілька годин усе стане на свої місця. Але поки що пропоную підіграти: може, вдасться схилити офіцера Кроуфорда на наш бік, якщо він побачить, що ми готові співпрацювати. — Я зауважив, що Марсело стривожений. — Ох, тільки не подумай, що я опускаю руки. Я знищу його трохи згодом, обіцяю. Від нього нічого не лишиться. Але я знаю, коли треба піти в атаку, а коли краще грати їм на руку. Наразі я на лаві запасних. Поговори з Майклом, бо це те, чого він хоче. Ми приймаємо його подачу й граємо в його гру, а не в Кроуфордову.

Мені мимохіть подумалось, чи всі вітчими сиплють спортивними метафорами, чи це щось унікальне, притаманне суто Марсело.

— Але адвокат тут ти. І дуже вправний. Завдяки тобі він отримав лише три роки в справі про вбивство, а це нічогенький результат. Чому він тепер тобі не довіряє? — запитав я.

— Не знаю. — Марсело знизав плечима. — Схоже, він більше нікому особливо не довіряє. Може, він тобі скаже, чому.

— Коли вперше зустрічаєшся з клієнтом, як ти знаєш, хто герой, а хто злодій? — запитав його я. — Тобто я розумію, що ти маєш бути неупередженим, але ти ж думаєш про те, чи безнадійна ця людина, чи її ще можна врятувати?

— Саме тому тепер я беруся за корпоративні справи — там про таке думати не треба. Вони всі покидьки.

— Я серйозно.