Кроуфорд — як ви могли помітити, ми всі інтуїтивно звертаємося до нього лише на прізвище, як заведено з поліцейськими (і в цьому є сенс, бо якщо Джеремі — більший, ніж його ім’я, то Кроуфорд, якщо трохи підняти його значок і зазирнути під нього, виявиться крихітним — меншим, ніж просто «Дарій»), — встав зі стільця, коли я підійшов. Я по-діловому потиснув йому руку — зважаючи на мою нову роль, це здавалося прийнятним.
— Джульєтт знайшла зачіпку, яка може вас зацікавити. Відеозапис під’їзної дороги з камери спостереження, — сказав я. — Але дивно, що до самого ранку ніхто не ворушився, хоча хтось мусив зателефонувати вам ще…
— …До світанку, — закінчив він. — Так. Їхав сюди цілу годину. Може, трохи менше.
— Знаєте, хто саме зателефонував?
— Ні. Я чергував на радарі всю ніч, тож не приймав викликів.
— А чому відрядили вас? Джульєтт каже, що зазвичай приїжджає інший поліцейський. Сержант…
Я вже забув його ім’я, тож став чекати, чіпляючись за випадкові голосні.
Кроуфорд мені не допоміг. Він просто знизав плечима.
— Я був найближче.
— А коли ви приїхали, біля тіла вже були люди?
Я вже знав відповідь на це запитання, але хотілося підтверджень.
— Я чекав, що тут буде цирк, але ні, хоч як дивно.
Я знову подумав про три пари слідів: їх вистачало лише на жертву, поліцейського та вбивцю. Це свідчило на користь моєї теорії, що тіла ніхто не знаходив. Убивця зателефонував у поліцію сам.
— І ми досі не знаємо імені загиблого… — протягнув я пригнічено, сподіваючись, що це видобуде з Кроуфорда хоча б якусь інформацію, бо він захоче підтримати розмову. — Я хотів би попросити копію його фото. — Я замовк на мить, а потім вирішив додати: — Як адвокат. — Мені здалося, що адвокат міг би про таке попросити.
— Але я чув, що ви не адвокат, — заперечив Кроуфорд. — Ваш батько сказав.
— Вітчим, — випалив я, хоч і розумів, що поводжуся, як підліток.
Попри всі ті розмови про те, що маємо працювати разом, Марсело, сподіваючись витиснути мене, явно повідомив Кроуфорда, що в мене немає належної кваліфікації. Я досі обмірковував можливість того, що Майкл намагається не впустити когось до себе, і відчайдушні спроби Марсело потрапити до нього не оминули моєї уваги.
— Я роблю що можу.
— Тут живуть діти. Я не можу так ризикувати. Що, як це фото поширюватимуть? Розумієте?
Я кивнув і запропонував компроміс:
— Може, я і не адвокат, але ви маєте знати, що його не можна тут утримувати. Так, він погодився на співпрацю, але це не значить, що тепер у нього немає прав. — Я здійняв руки, спробувавши вдати із себе невинного телепня. — Я, може, і не знаю, яких саме прав, але точно не йдеться ось про це. — І показав на важкі дерев’яні двері, які вже трохи роздулися від вологи. На них висіла біла табличка з намальованими яскравими черевиками.
— Він сказав, що його все влаштовує.
— Я не про це, — повів далі. — Якщо ваша підозра ґрунтується на тому, що Майкл збрехав про час виходу з в’язниці, то що ж… алібі Ерін
— Ви звинувачуєте мене в сексизмі?
— Я звинувачую вас у сліпоті.
— Що ж, але
— Ясно. Радий, що ми порозумілися. — Схоже, для Кроуфорда імена теж мали неабияке значення. — Тепер я звинувачую вас у некомпетентності. Впустіть мене, щоб я міг далі вдавати із себе адвоката, а ви — детектива.
— То вам до нього все-таки не байдуже, я бачу? Хоч ви й свідчили проти нього. — Кроуфорд легенько схилив голову набік. Я прикусив язика, але мене зачепило, що тепер він знає про мене більше, ніж сьогодні вранці. Марсело, чорти б його взяли. Двері зачинялися лише на засувку — жодного замка не було. Кроуфорд відімкнув засув одним пальцем (оце безпека!), але одразу відійшов убік, запрошуючи мене відчинити двері самотужки. — А я ріс без братів, тож не можу сказати, що розумію вас. Але що ж, це родина.
— Якщо я доведу, що він був не тут минулої ночі, вам доведеться його відпустити або принаймні утримувати в нормальному приміщенні. Гаразд?
Я щиро про це просив, але сформулював так переважно тому, що звучало відносно по-адвокатському й мені хотілося сказати останнє слово.
Кроуфорд неохоче й ледь помітно схилив голову.
Я вигадав, що ще сказати:
— Ох, і ем-м… відтепер ви говоритимете з ним лише в моїй присутності. Чи що там має сказати адвокат?
І прочинив двері.
Якщо у фоє злегка пахло типовою для гірськолижного курорту вогкістю, то сушарня тхнула кораблетрощею. Тут люди відклеювали від себе пітнявий, вологий одяг, у якому каталися на лижах, щоб забрати його, не до кінця просохлий, уранці. Саме тому всі щілини були ретельно затулені, щоб не випускати назовні жар і запах: облямовані гумою двері відчинилися із лунким «пхак», коли я зламав печать. Щоб дихати у вогкому, важкому повітрі, треба було мати зябра. Мені здавалося, що відчуваю, як носа мені лоскочуть спори цвілі. Якщо скажу, що тут пахло ступнями, то ображу ступні.
