Це була довга вузька кімната. Уздовж стін стояли прямокутні контейнери без кришок, заповнені десятками розшнурованих лижних черевиків. З більшості язиками звисали устілки. Подекуди вони вишикувалися окремо від черевиків, сперті об стіну, і старанно пахли. Над скриньками були вішаки з лижними куртками, пальтами та устілками на прищіпках. Біля невеличкого водяного котла розташувалася хитка сушарка для одягу, завалена шкарпетками. Найдивнішим було те, що вся кімната була застелена килимами, набухлими від вологи, від чого з кожним кроком нога злегка пружинила, наче я йшов по мокрій губці, а з-під черевиків трохи сочилася волога. Сушарню освітлювала єдина інфрачервона лампа в глибині кімнати, над єдиним вікном, яке, схоже, узагалі не відчиняли. Зовні воно було цілком заметене снігом, від чого в кімнату не проникало ані промінчика світла.
Під вікном, на одній із зачинених скриньок для взуття, сидів Майкл. Я помітив, що на скриньку похапцем накидали якихось подушок, аби створити подобу комфорту. Братові принесли тацю з їжею, на якій тепер стояла бляшанка з-під коли й валялися хлібні крихти. Майкл зняв куртку й засукав рукави. Якби Каннінґеми не славилися своїм запереченням суспільних норм, то були б відомі своєю сухорлявою статурою. Скажімо так, ніхто ніколи не плутав нас із командою з американського футболу. Але Майклові якось вдалося зламати цей стереотип, і без куртки це було дуже помітно.
— Оце плечі! — вигукнув я. — Це в’язниця таке робить з людьми?
Майкл показав на стілець, що стояв навпроти нього. Помаранчева лампа монотонно гуділа.
— Я б зачинив їх. — Двері я лишив прочиненими на три чверті й підпер їх. — Але боюсь, що так ми обидва задихнемося. — І це була правда, проте не єдина причина, з якої я не хотів зачиняти дверей. Я барабанив по них пальцями, відчайдушно намагаючись заповнити тишу, але поки не наважився відійти. Якщо ви ще не зрозуміли, що я використовую гумор як захисний механізм, то навіть не знаю, що сказати. — Знаєш, Марсело заробляє цим на життя. Це на випадок, якщо ти не здогадувався.
— Сядь, Ерне.
Я набрав повні груди вогкого повітря, збираючись на силах, і підійшов до стільця. Сів. Ми торкнулися колінами. Я відсунув стілець. Майкл зміряв мене поглядом. Спершу його очі здалися мені замисленими й допитливими, наче він вивчав нові зморшки на моєму обличчі, міркуючи про те, наскільки можуть змінити людину три роки. Тоді на думку мені спало інше припущення: він роздивляється жертву, яку зжере на обід.
— Я думав про Джеремі, — сказав він. — Хоча ти, мабуть, тоді був замалим. Чи ти пам’ятаєш?
Це був дивний початок розмови, але я вирішив підіграти.
— Трохи, — відповів. — Тобто… Що ж, іноді я думаю, чи справді це пам’ятаю, чи просто так багато про це чув, що мозок зліпив із цього спогади. Уже й не знаю, які з них реальні, а які я заповнив самотужки. — Коли це сталося, мені було лише шість років, і я точно знав, що проспав більшу частину того дня, тож значна частина моїх спогадів аж ніяк не могла бути правдивою. — Я бачу сни, і це дивно, бо мені наче сняться чужі спогади. Іноді він… ну, знаєш… а іноді — ні…
Я затнувся.
— Я розумію, про що ти. — Майкл потер чоло, як тер невеличку вм’ятину від керма на лобі тієї ночі, коли приїхав до мене додому з Аланом Голтоном у машині. — Я знаю, що мама була до тебе дуже сувора. Гадаю, ти тоді був надто малий, щоб зрозуміти, як це важко. Однієї миті нас було п’ятеро, а іншої — лише троє. Ось так. — І він клацнув пальцями.
Я кивнув, згадуючи прийомних батьків, у яких ми з Майклом жили, коли нас забрали в Одрі.
— А коли нарешті вона повернула нас… Я думаю, річ була не в тім, що вона не хотіла втратити нас, а в тім, що вона не хотіла, щоб ми втратили одне одного. Ти колись думав про це?
«Увесь час», — не сказав я. «Ти це зробив», — не сказав я. «Родина не кредитна картка», — не сказав я.
— Я часто думаю про Джеремі, — сказав я натомість.
— Ми втрьох… ти, мама і я… в один рік втратили батька і брата. Є причина, чому вона так довго не могла наважитися на похорон Джеремі. Ти ж пам’ятаєш про це, чи не так? Я думав, вона просто не може стерпіти два похорони поспіль.
— Але сім років — це дуже довгий термін. Я вже був підлітком, коли ми влаштували невеличку церемонію для Джеремі. То було в день його народження.
— Тоді я був радий і відчував, що вже достатньо дорослий, щоб зрозуміти, щоб оцінити це. Адже хіба це не згуртувало нас якимось чином? Тобто
Я здригнувся й потупився, сподіваючись уникнути Майклового погляду. Лише тоді помітив, що на його таці є виделка, але немає ножа. У мене була лише мить, щоб визначитися: йому не дали ножа з міркувань безпеки чи він заховав його й будь-якої миті може вийняти з рукава.
— Якщо ти покликав мене сказати, що не робив цього, то скажи вже нарешті.
