Бувай, кресало.
Але тепер це не мало значення. Вона врятувала мені життя. Вона була тут.
Я відчував, як троє людей за моєю спиною підступають ближче. Вони стежили за мною на випадок, якщо я знову знепритомнію, але це мене гнітило. Я не міг припинити думати про те, що
Ерін допомогла мені спуститися сходами попри бурхливі заперечення з боку Евонни, Джульєтт і Марсело, які наполягали, щоб я лишився в ліжку. Але я не зміг би заспокоїтися — мій мозок гудів від думок, розпалений знеболювальними й адреналіном. У фоє гуляв холодний протяг, і десь за білими від морозу вікнами блукали яскраві вогні — я не знав, що це. Двері в сушарню відчинилися зі знайомим уже «пхак». Герметично затулені гумовими смужками. Саме тому я не чув, аж поки не відчинив дверей, яке дивне всередині повітря. Густе від попелу.
Це не спойлер.
Уважний читач міг застосувати метод дедукції: пригадати назву попередньої частини й вирішити, що це Марсело вбив Майкла, тіло якого я щойно знайшов у сушарні. І це логічно, бо я пишу цю книжку так, щоб у кожній частині була смерть. Так, у кожній — це правда.
Я завжди вірив, що в детективних романах підказки ховаються всюди: не лише на сторінці з текстом. Книжка — це матеріальний предмет, як не крути, і може виказати кілька таємниць без відома автора: поділ на частини, порожні сторінки, заголовки розділів. Навіть анотація на обкладинці, де пишуть про крутий сюжетний поворот, знецінює його присутність і зводить нанівець спроби автора зробити його несподіваним. У таких детективних романах, як цей, підказки є в кожному слові — дідько, навіть у кожному розділовому знаку. Якщо вам важко зрозуміти, про що я, погляньте на видання у своїх руках. Якщо вбивцю знайшли, а під великим пальцем вашої правої руки лишається ще товстенький стосик сторінок, то це несправжній убивця. Бо про що ж тоді ще писати так довго? Так само псують інтригу в кіно: наймовчазніший персонаж, якого грає найвідоміший актор, завжди виявляється злочинцем, і коли вам зненацька показують людину, яка переходить дорогу, це значить, що її зіб’є автівка. Гарний автор мусить заплутати читача не лише в сюжеті, а й у формі самого роману. Сам об’єкт уже містить у собі підказки.
Я не маю забувати, що
Перш ніж у вас заболить голова від цього всього, скажу, що ви мене ще не підловили. У внутрішній логіці цієї книжки ховається підказка, але це не те, про що ви зараз думаєте. Тому заявлю прямо, хай навіть це буде спойлером. Марсело не вбивав Майкла. Він не Чорний Язик.
Я весь цей час був чесний з вами, і це не діра в сюжеті, хоча я пообіцяв вам одну. До речі, вона була в попередній частині. Якщо ви пригадуєте, я сказав, що в сюжеті буде одна діра, у яку можна помістити вантажівку. Буквально.
У повітрі кружляли пластівці попелу й лоскотали мені носа. Тепер у сушарні було не так темно, як тоді, коли я розмовляв із Майклом удень: до помаранчевої лампи долучився сніп місячного світла, що падав у розбите вікно; з цього ж вікна в кімнату насипався сніг із кучугури за склом. Майкл незграбною купою напівлежав під вікном — темна тінь у не такій уже й темній кімнаті, — із голови до ніг укритий тонким шаром чорного попелу. Руки були прив’язані до вертикальної балки вішака, біля якого він доти сидів.
Не пам’ятаю, хто закричав — мабуть, я, бо Ерін затуляла рота рукою, а Джульєтт прибігла вже на звук і стурбовано зазирнула в сушарню. Пригадую, як на колінах підповз до брата, здираючи кухонну рукавицю (разом з клаптями шкіри, але тоді я цього не відчув), і взявся смикати пластикові стяжки на його руках. Але з моїми скаліченими пальцями це було марно. Я чув, як позаду мене кричить Ерін, наказуючи Джульєтт принести ножиці чи ножа і привести Софію, якщо вона в барі.
