Усі в моїй родині — вбивці полностью

— Хіба що Алан нікого не вбивав, а захищав людину, яка це зробила. Зрештою, він був поліцейським — міг прикривати когось небезпечнішого.

Це вписувалося в історію, яку Майкл розповів мені в сушарні: він вважав, що Алан здавав когось іншого. Це також пояснювало Майклів вирок: нещасні три роки, бо, як він сам сказав, у суді були люди, які не хотіли виносити на загал Аланове минуле. Шматочки пазла поволі складалися. Читачу, я знаю, що це чергова класична сцена: «Усі ниточки ведуть нагору».

Поки я міркував, Марсело уважно спостерігав за мною, достоту намагаючись зрозуміти, чи я йому повірив.

— Повернімося на три роки в минуле. Алан ледве зводить кінці з кінцями й регулярно втрапляє до в’язниці. Мабуть, вважає, що все пішло шкереберть після Ребекки, і вирішує потягнути когось із собою на дно. Тож повертається до початку й заманює Майкла обіцянками відкрити щось важливе про його батька.

— Розумію, чому він не обрав мене. Я ніколи не цікавився минулим родини. Саме тому Майкл довіряє лише мені. Я наважився свідчити в суді проти нього, а отже, знав замало для того, щоб боятися, інакше не влазив би в це. Так я завоював його довіру.

Марсело зціпив зуби: мабуть, хотів сказати, що також заслуговував на довіру після того, як виторгував Майклові три роки у в’язниці, але потім прикусив язика.

Я не хотів цього казати, проте вік Марсело робив його одним з підозрюваних. Я шукав людину, яка скоїла вбивство три десятки років тому і сьогодні вранці. Таким чином, це могли бути Одрі, Марсело, Енді й, може, Евонна. Хоча, звісно, Евонна була трохи замолода для цього, але мала за плечима бурхливу юність: я нічому не здивувався б. Я тоді все ще пісяв у ліжко, тож не був найкращим підозрюваним. Звісно, якщо всі ці вбивства — справа рук однієї людини. А що, як це просто помста? Гнів передають у спадок не гірше за «ролекси». Тоді вбивцею міг бути кожен, незалежно від віку. Дідько, може, навіть сама Ребекка вижила, виросла й узялася вбивати.

— Ми забуваємо очевидне. Упродовж останніх дванадцяти годин усі в один голос переконують мене, що мій батько був хорошою людиною, хоча до цього я знав протилежне. То що, як він не був хорошим хлопцем? Що, як батько сам викрав і вбив Ребекку?

Марсело нахилився до мене й стиснув плече:

— Мені дуже шкода, що ти його майже не пам’ятаєш. Я знаю, що це не звучить переконливо, але, якби його знав, ти не повірив би, що він на таке здатен. Чесно кажучи, я здивований, що Алан наважився.

— Тож ми так і не знайшли зв’язку. Як звали Аланового напарника?

— Кларк. Браян Кларк. Знайоме ім’я?

Пробачте, що розчаровую вас, якщо ви чекали на прізвище, яке пов’яже усі фрагменти головоломки докупи — якийсь там Кроуфорд, Банерсон чи Мілтон (це прізвище Енді, яке взяла Евонна після заміжжя. До речі, я вже казав, що змінив деякі імена просто так, і мав на увазі ім’я Евонни. Я вирішив, що вона не заперечуватиме, якщо вже не була проти зміни прізвища).

— Ні, це ні про що мені не каже. У нього були діти? Чи в Голтона? Звісно, трохи дико припускати, що хтось так затято захищатиме свою кримінальну сім’ю, щоб аж оголосити війну нашій…

— Так, ти маєш рацію. І ні, у них не було дітей.

Після цього Марсело замовк: скидалося на те, що він розчарований. Напарник Алана нас нікуди не вивів. Я силкувався втримати в пам’яті всі ниточки та теорії, і тепер голова пульсувала разом з рукою — хвилі болю накочувалися й відступали. Мені було важко визначити, як довго ми розмовляємо, але я почувався виснаженим. Мабуть, заплющив очі на секунду, яка розтягнулася надовго, бо враз відчув, як хтось стукає пальцем по щоці. Розплющивши очі, побачив, що наді мною схилився Марсело.

— Вибач. Коли Евонна повернеться, я дістану тобі ще пігулку. Але послухай. Мені страшно, гаразд? Я боюся за людей, які знають зайве, а серед них тепер, на жаль… — Він з гіркотою промовив останні два слова й замовк на мить. — …і ти. Я не чув про цього Чорного Язика, поки Софія не розповіла за сніданком. А потім ти попросив мене перевірити його жертв. І я почав думати. Розумієш, про те, що тільки-но тобі розповів, я міркував роками, але це були лише розрізнені припущення. Я не думав, що колись говоритиму про це з кимось. Але все, що тут відбувається, цей Чорний Язик… мене це бентежить. Це ж одне з твоїх правил, чи не так? Жодного збігу?

Я коротко засміявся. Це було правило Нокса, але так присягалися всі члени Детективного клубу, тож я вирішив не виправляти Марсело.

— Ти читав мої книжки.

— Мені не може бути до тебе байдуже. — Ще одне квапливе й тихе зізнання, схоже на пчих. Я ледве розчув його. Так діти іноді просять вибачення. — Упевнений, що хтось замітає якісь сліди. Бо в угоді, яка призвела до смерті твого батька, брало участь троє людей. Не лише він і я.

Це повернуло мене до тями краще, ніж його постукування по щоці. Пригадав, як завагався Марсело, коли я попросив знайти якусь інформацію про жертв Чорного Язика. Тоді він ще перепитав одне з імен.

— Детектив… кураторка мого батька. Як її звали?

— Тобі це дуже не сподобається.

— Навіть не сумніваюся.

— Елісон Гамфріс.