Малькольм-Кестль — один із иайпоетичніших замків гірської Шотландії. Він розташований поблизу села Люсс і височіє над красивою долиною. Прозорі води озера Ломонд хлюпощуть біля його гранітних стін. З давніх-давен замок цей належав роду Гленарван, який зберіг на батьківщині Роб-Роя і Фергуса Мак-Грего-ра гостинні звичаї стародавніх героїв Вальтера Скотта.
У Гленарвана був великий статок. Він робив багато добра, і доброта його перевершувала навіть його щедрість, бо доброта нескінченна, а щедрість завжди має край. Він не зажив собі прихильності у державних людей Англії — насамперед тому, що пильнував традиції своїх предків і виявляв енергійний спротив політичному натиску «цих жителів півдня». Душею він залишався завжди шотландцем і навіть, коли брав участь у змаганнях Королівського яхт-клубу Темзи, робив це тільки заради слави Шотландії.
Едуардові Гленарваиу було тридцять два роки. Він був високого зросту, із трохи суворими рисами обличчя і надзвичайно добрими очима, наче з нього поезія гірської Шотландії писала свої образи. Усі знали, що це людина винятково чесна, відважна, шляхетна.
Гленарван був одружений усього три місяці. Його дружина, Елен, була дочкою відомого мандрівника Вільяма Туффнеля, що став жертвою географічної науки і жадоби відкриттів.
Елен не належала до дворянського роду, але вона була шотландкою, що в очах Гленарвана важило понад усяке дворянство. Він обрав у подруги життя цю чарівну, мужню, самовіддану дівчину. Він зустрів її у Кільпатріку, де вона жила самітно після смерті батька у рідному домі, майже позбавлена якихось засобів до існування. Гленарван зрозумів, що ця бідна дівчина стане мужньою жінкою, і одружився з нею. Елен уже виповнилося двадцять два роки. Це була блондинка з очима блакитними, як вода в шотландському озері чудового весняного ранку. Її любов до чоловіка була ще більшою, ніж удячність до нього. Що ж до слуг, то вони готові були віддати життя за свою юну пані.
Молодий чоловік і жінка жили щасливо в Малькольм-Кестлі, серед чудесної дикої природи гірської Шотландії. Вони гуляли у затінку дубових і кленових алей, берегами озер, спускалися в дикі ущелини, де давні руїни оповідали історію Шотландії. Сьогодні вони блукали по березових і хвойних лісах, по просторих луках з пожовклим вереском, а наступного дня піднімалися на круті вершини або скакали верхи відлюдними долинами. Вони вивчали, розуміли, любили цей сповнений поезії край, що його досі називають «краєм Роб-Роя», і всі ті славнозвісні місця, що їх так чудово оспівав Вальтер Скотт. Увечері, коли на обрії засвічувався «ліхтар Мак-Фарлана» — місяць, вони походжали старовинною галереєю, що оперізувала своїми зубцюватими стінами весь замок Малькольм.
Так минули перші місяці їхнього шлюбу. Але Гленарван не забував, що його дружина — дочка відомого мандрівника. Йому здавалося, що Елен успадкувала від батька потяг до мандрів, і він не помилявся в цьому. Побудували «Дункан». Він мав перенести
Едуарда і Елен Гленарван у води Середземного моря. Можна уявити собі радість Елен, коли чоловік передав «Дункан» у повне її розпорядження.
І от Гленарван виїхав до Лондона. Адже йшлося про порятунок тих, хто потерпав від катастрофи! Тому раптовий від’їзд чоловіка не засмутив Елен. Просто вона нетерпляче чекала на нього. Наступного дня надійшла телеграма, в якій він обіцяв скоро повернутися. Увечері ж надійшов лист, в якому Гленарван писав, що затримується в Лондоні у зв’язку з деякими труднощами, що виникли у його справі. Третього дня надійшов новий лист, в якому Гленарван уже не приховував свого невдоволення адміралтейством.
Цього дня Елен почала вже турбуватися. Увечері, коли вона сиділа сама у своїй кімнаті, увійшов управитель замком, Хель-берт, і запитав, чи зможе вона прийняти молоду дівчину і хлопчика, які хочуть поговорити з містером Гленарвапом.
— Вони місцеві жителі? — запитала Елен.
— Ні, місіс, — відповів управитель, — я їх не знаю. Вони
приїхали до Баллоха залізницею, а відтіль прийшли до Люсса пішки. , ■ '
— Запросіть їх сюди, Хельберте, — сказала Елен.
Управитель вийшов. За кілька хвилин до кімнати Елен увійшли молоденька дівчина і хлопчик. Це були брат і сестра, бо схожість між ними була така велика, що засумніватися в цьому було неможливо. Сестрі було років шістнадцять. Її гарненьке, трохи стомлене личко, очі, які, мабуть, пролили вже чимало сліз, скромний і водночас мужній вираз обличчя, бідний, але охайний одяг — усе це приваблювало в ній. Вона тримала за руку хлопчика років дванадцяти. У того був дуже енергійний вираз обличчя. Здавалося, він вважає себе єдиним захисником сестри. Так! Не було сумніву, що кожному, хто насмілився б поставитися не досить поштиво до дівчини, довелося б мати справу з ним.
Сестра, опинившись перед Елен, трохи зашарілась, але та одразу ж заговорила з нею.
— Ви хотіли бачити мене? — запитала вона, привітно дивлячись на дівчину.
— Ні, не вас, — рішучим тоном сказав хлопчик, — а самого містера Гленарвана.
— Вибачте його, пані, — проговорила дівчина, глянувши докірливо на брата.
