Саме тоді з’явилася в нього думка, що зробила його найвідомі-шою людиною в усій Шотландії. Подібно Глепарванам і1 деяким іншим шотландським родинам, він вважав Англію поневолювачкою Шотландії. За його переконанням, інтереси його батьківщини не могли збігатися з інтересами англосаксів, і він вирішив заснувати велику шотландську колонію на одному з островів Тихого океану. Чи мріяв він про незалежність для своєї майбутньої колонії? Можливо. Можливо, він комусь і звірив свої потаємні сподівання. У всякому разі, уряд відмовився падати допомогу в здійсненні його проекту. Більш того: він чинив капітану Гранту багато перешкод, проте не зломив його. Він звернувся до земляків, збудував на свої заощадження судно «Британія» і, набравши добірну команду, відплив з нею досліджувати великі острови Тихого океану. Дітей своїх, як і завжди, він залишив на піклування старої двоюрідної сестри. Було це 1861 року. Протягом року, аж до травня 1862 року, він давав про себе знати. Але з часу його відплиття з Кальяо, у червні 1862 року, ніхто більше не чув про «Британію», і «Морська газета» вперто мовчала про долю капітана Гранта.
Стара родичка Гаррі Гранта несподівано померла, і його діти залишилися одні-однісінькі в цілому світі. Мері Грант було тоді тільки чотирнадцять років, але мужня дівчинка, опинившись у такому скрутному становищі, не занепала духом і повністю присвятила себе брату, зовсім ще дитині. Його треба було виховувати, вчити. Ощадлива, завбачлива дівчинка, працюючи вдень і вночі, відмовляючи собі в усьому заради брата, вона виховувала його і героїчно виконувала материнські обов’язки. .
Діти жили в Денді, мужньо борючись із пестатками. Ці двоє дітей були зворушливі. Мері думала тільки про брата і мріяла про його щасливе майбутнє. Бідна дівчинка була переконана, що «Британія» загинула і батька вони втратили назавжди. Не можна передати хвилювання Мері, яке охопило її, коли вона прочитала оголошення в «Таймсі», що випадково потрапило їй на очі. Це оголошення враз вирвало її,з того відчаю, в якому вона постійно жила.
Вона, не зволікаючи ані хвилини, вирішила діяти. Коли б вона довідалася, що тіло капітана Гранта знайдено на якомусь пустельному березі серед уламків судна, що зазнало аварії, то навіть це було б краще, ніж постійні сумніви і муки невідомості.
Вона все розповіла брату. Того ж дня діти капітана Гранта сіли на пертський потяг, а ввечері були вже в Малькольм-Кестлі, і тут у Мері після стількох мук знову воскресла надія.
Ось яку сумну історію розповіла Мері Грант пані Елен Гленарван. Вона розповіла все дуже просто, навіть в гадці не маючи, що в ці довгі роки своїх випробувань поводилася як героїня. Але для Елен це було очевидно, і вона, слухаючи Мері, приховуючи свої сльози, не раз пригортала до себе обох дітей капітана Гранта.
Роберт, широко розплющивши очі, слухав розповідь сестри. Він тільки тепер почав усвідомлювати, скільки вона для нього зробила, скільки вистраждала. Сповнений вдячності, глибоко розчулений, він кинувся до сестри і міцно обійняв її.
— Ох, мамо, люба, моя мамо! — вихопилося в нього.
Тим часом, доки точилася розмова, настала ніч, і Елен, розуміючи, як потомилися діти, урвала бесіду. Мері і Роберта Гранта відвели до призначених для них кімнат, і вони поснули, поринувши в щасливі мрії.
Після того, як діти пішли спати, Елен запросила до себе майора і розповіла йому про все, що сталося цього вечора.
— Хороша дівчина ця Мері Грант, — сказав Мак-Наббс, вислухавши розповідь Елен.
— Коли б лише чоловікові пощастило владнати справу, за яку він узявся, — мовила Елен, — бо ж становище дітей справді жахливе!
— Гленарван доможеться свого, — запевнив Елен майор. — Хіба що серце в цих лордів адміралтейства твердіше за портланд-ський цемент!
Але, незважаючи на впевненість майора, у Елен ніч була дуже неспокійна, і вона так і не змогла заснути.
Наступного дня, коли Мері й Роберт, прокинувшись на світанку, гуляли у великому дворі замку, почувся шум екіпажа, що в’їздив па подвір’я. Це повертався в Малькольм-Кестль Гленарван. Коні мчали щодуху.
Майже одночасно з коляскою у дворі з’явилася в супроводі майора Елен Гленарван і кинулася назустріч чоловікові.
На обличчі у Гленарвана був смуток розчарування, гнів. Він мовчки обійняв дружину.
— Ну що, Едуарде? — спитала Елен.
— Люба моя, у цих людей немає серця! — відповів Гленарван.
— Вони відмовили?
— Так, вони відмовилися па моє прохання відрядити судно. Вони говорили про мільйони, марно витрачені на пошуки Франкліна. Вони заявили, що документ плутаний, незрозумілий. Вони казали, що катастрофа з цими нещасними сталася два роки тому і знайти їх тепер дуже мало шансів. Вони стверджували, що потерпілі, потрапивши в полон до індіанців, опинилися десь усередині країни і що не можна ж обшукати всю Патагонію заради трьох людей, до того ж — шотландців! Що ці небезпечні й марні пошуки спричинять нові жертви. Одне слово, вони знайшли багато доказів, щоб відмовити. Вони пам’ятають капітанові проекти, і бідолашний Грант тепер не повернеться ніколи!
