Управитель повертає назад і невдовзі зникає за гребенем пагорба.
Молода мексиканка лишається на галявині сама.
Вона зіскакує з сідла, накидає на плечі серапе, надягає сомбреро - і знов обертається на гарненького ідальго. Потім повертається до коня й сідає в сідло - повільно, механічно, так наче думки її десь далеко...
В цю мить на галявину, скрадаючись, виходить бідолашний Хосе.
Не давши йому отямитись, донья Ісідора різко запитує:
- Де мій лист, кажи?
- Я одніс його, пані.
- Кому?
- Я... я залишив його... в готелі,- затинаючись і бліднучи, відказує слуга.- Дон Морісіо виїхав звідти.
- Брешеш, негіднику! Ти віддав його донові Мігелю Діасу. Мовчи! Я сама бачила листа в нього.
- О сеньйоро, пробачте мені, пробачте!.. Я не винен, їй-Богу, не винен.
- Дурень, треба було придумати щось розумніше. Ти сам себе виказав. Скільки заплатив тобі дон Мігель за зраду?
- Життям присягаюся, пані, то не була зрада. Він... він примусив мене... погрожував, бив... Мені... нічого не заплатили.
- То я тобі заплачу! Ти мені більше не слуга. А платня ось тобі... ось тобі... ось тобі...
Не менш як разів десять повторює Ісідора ці слова, і за кожним разом її хлист падає на плечі зрадливого слуги. Він пробує тікати, але марно. Його знов і знов спиняє страх перед розпашілим конем, що може збити його з ніг і потоптати копитами.
Биття кінчається аж тоді, коли на смаглявій шкірі нещасного з'являються сині пасмуги.
- А тепер, негіднику, геть з моїх очей! І щоб я більш ніколи тебе не бачила. Геть!
Вигнаний слуга притьмом виконує наказ. кумедним поспіхом, мов переляканий кіт, він кидається навтіки, радий сховатися зі своєю ганьбою в колючих заростях.
Ісідора теж не довго лишається на галявині. її гнів змінюється глибокою зажурою. Ті підступні людці не тільки перешкодили їй здійснити свій намір, а й заволоділи її сердечною таємницею.
Вона знов поганяє коня додому і, під'їхавши до гасієнди, бачить незвичайну картину.
По всій садибі метушаться люди. Пеони, вакеро, хатня й кухонна прислуга, всі сполохано гасають сюди-туди - з поля до коралів, від коралів до подвір'я - всі перелякано галасують. Чоловіки квапливо озброюються хто чим може; жінки стоять на колінах і волають до неба про допомогу, звертаючись до всіх незліченних заступників, що є в мексиканських святцях.
- З якого дива такий переполох? - запитує Ісідора. Це запитання звернене до управителя - першого,
хто трапився їй на очі.
Виявляється, десь у прерії вбито людину. Жертвою став один з новоселів Каса-дель-Корво - син американського плантатора, що придбав той маєток. Кажуть, убивство вчинили індіанці.
Індіанці! Це слово одразу пояснює весь шарварок, що зчинився в гасієнді дона Сільвіо. Зрозумілим стають і молитви, і гарячкові пошуки зброї.
Те, що вбито людину,- випадок у цій країні непога- мовних пристрастей цілком ординарний, і сам собою він не справив би такого враження, тим більше що загинув чужинець, «американо». Але те, що в околиці з'явились індіанці,- зовсім інша річ. Це вже реальна небезпека.
У доньї Ісідори новина викликає інше почуття. Не страх перед дикунами - їх вона не боїться. А от ім'я загиблого пробуджує в ній думки, що вже завдавали їй болю раніше. Ісідора знає, що в нього є сестра, яку всі вважають дивовижною красунею. Вона й сама бачила ту дівчину і змушена була погодитись із загальною думкою.
Та не це крає серце молодій мексиканці. Вона чула, що ту славлену кралю бачили в товаристві Моріса Джеральда. І тепер звістка про смерть її брата збудила в душі Ісідори оте ревниве почуття. Але за хвилину воно минуло, поступившись місцем звичайній байдужості до долі незнайомої людини.
Минає кілька годин, і донья Ісідора з болісною цікавістю, не на жарт стривожена, чує вже іншу новину. Виявляється, той кривавий злочин вчинили не команчі, а біла людина - Морі с-м устангер!
Отже, ніяких індіанців поблизу немає.
Ця нова звістка заспокоює слуг дона Сільвіо, зате на його небогу справляє цілком протилежне враження. Ісідора не знаходить собі місця, і не минає й півгодини, як вона вже спиняє свого коня в селищі перед готелем.
Ось уже кілька тижнів молода мексиканка невідомо чому віддає чимало часу вивченню «la lengua Americana» [67]. І хоч вона знає ще не так багато англійських слів, цього досить, щоб розпитатися про те, що її цікавить,- не про саме вбивство чи його обставини, а про чоловіка, якого вважають убивцею.
Власник готелю, знаючи, хто ця сеньйорита, відповідає на її запитання охоче й догідливо. Від нього Ісідора довідується, що Моріс Джеральд там уже не мешкає, а на додачу вислуховує «всенькі подробиці» вбивства, відомі на той час у селищі.
З тяжким серцем вирушає Ісідора назад, до «га-сієнди Мартінеса».
Коли вона повертається, в садибі знову панує тривога. Цього разу її викликала причина, здавалося б, зовсім сміховинна, проте забобонним пеонам не до сміху.
До гасієнди дійшла нечувана новина: десь поблизу Ріо-Нуесес бачили безголову людину - un hombre descabezado,- що їхала прерією верхи на коні!
