І хоч якою нісенітницею здається та звістка, ніхто не сумнівається, що вона правдива. Мовляв, у селищі всі тільки про це й говорять. Та є й певніші докази. Пастухи дона Сільвіо, що шукали в прерії заблукану худобу, на власні очі бачили того вершника без голови і, покинувши своє діло, дременули звідти геть, так наче то був сам нечистий.
Пастухів троє, і всі вони ладні заприсягтися, що кажуть правду. Та їхній переляк свідчить про це краще, ніж будь-яка присяга.
Настає вечір, і вся садиба аж гуде від моторошних чуток. Та ні ті чутки, ні умовляння дона Сільвіо і його сестри не можуть спинити їхню норовисту небогу, яка раптом надумала повернутися додому, на Ріо-Гранде. їй байдуже до того, що десь у тих місцях, якими вона має їхати, вбито людину, а тим паче до того, що там-таки бачили й оту страшну примару - вершника без голови. Все, що могло б сполохати будь-кого іншого, начебто тільки принаджує донью Ісідору.
Навіть більше - вона каже, що поїде сама! Дон Сільвіо пропонує вирядити з нею десятеро озброєних до зубів вакеро. Вона рішуче відмовляється.
То,, може, вона візьме з собою хоч Беніто?
Ні. Вона воліє їхати сама.
Одне слово, її рішення безповоротне.
Наступного ранку Ісідора здійснює те рішення. З першим променем світанку вона в сідлі. Не минає і двох годин, як вона вже їде - ні, не прямою дорогою, що веде до Ріо-Гранде, а берегом річки Аламо!
Чому ж вона заїхала аж туди? Чи не збилася з дороги?
Ні, начебто не схоже, що вона заблудила. Хоч обличчя її сумне, але тривоги на ньому не видно. До того ж кінь її неухильно скаче вперед, вочевидь керований твердою рукою.
Ісідора не заблудила, не збилася з дороги.
Та було б краще для неї, якби вона заблудила.
Цілу ніч хворий не спав. Часом він лежав тихо, часом нестямно кидався на ліжку й марив.
Цілу ніч старий мисливець сидів біля нього й слухав його безладну маячню.
Те, що він почув, тільки підтвердило його попередні умоглядні висновки: що мустангер закохався в Луїзу Пойндекстер і що її брата вбито.
Другий висновок за будь-яких обставин засмутив би старого. Але зіставлений з тим, що Зеб тепер знав, він був просто-таки приголомшливий.
Зебові думки перескакували з одного на інше: сварка - капелюх - плащ... Його кидало в дрож від цього заплутаного клубка лиховісних загадок, що постав перед його внутрішнім зором. Ще ніколи тямовитий Зеб не був такий спантеличений. І він аж стогнав від безпорадності.
Він не дослухався до звуків за дверима, бо знав: якщо тій приїдуть, то не вночі. Тільки раз він вийшов з хатини, вже аж над ранок, коли місячне світло почало зливатися з першим промінням світанку.
Підняв його Тара. Блукаючи серед заростей, собака раптом протягло й тужливо завив, а тоді сполохано вбіг до хатини.
Загасивши свічку, Зеб тихенько вийшов за двері й прислухався.
Нічні голоси прерії чомусь мовчали. Можливо, їх урвало виття собаки. Але чому собака завив?
Старий мисливець спершу оглянув лужок перед хатиною, потім обвів поглядом узлісся й темний затінок дерев.
Нічого незвичайного він там не побачив.
Він звів очі на крутосхил, що темною смугою тягся на тлі неба; з обох боків над ним здіймалися крони високих дерев, що росли внизу. Між тими деревами був проміжок, кроків п'ятдесят завширшки,- Зеб знав, що то горішній край урвища, за яким розляглася відкрита рівнина.
Ту грань між світлом і темрявою було видно виразно, як удень, бо небо за нею осявав яскравий місяць. Навіть змія не проповзла б там непомічена. Але й там Зеб не побачив нічого.
Зате дещо почув. З рівнини, начебто неподалік від краю урвища, до нього долинув тихий звук. Скидалося на те, що десь там кінь черкнув підковою об камінь. Принаймні так здалося Зебові, і він нашорошив вуха: чи не почує знов такого звуку.
Звук не повторився, але скоро мисливець упевнився, що його здогад був слушний: з-за дерев з'явився кінь і пішов далі краєм урвища.
На коні сидів вершник. І кінь і вершник чітким силуетом вирізнялися на ясно-сапфіровому тлі неба.
Кінь був досконалої будови - немов викарбуваний рукою справжнього митця. Постать вершника видно було тільки від сідла до плечей. Ноги зливалися з силуетом коня, хоч поблискування острог і стремен свідчило, що вони на місці; а от над плечима не видно було нічого - навіть і знаку голови!
Зеб Стамп протер очі й подивився, потім знов протер очі й подивився. Ні, ніщо не змінилося. Нехай би він і сто разів протирав очі, та однаково побачив би те саме - вершника без голови.
Так, він бачив вершника без голови, в цьому годі було сумніватися,- бачив, як його кінь іде понад урвищем повільною, але рівною ступою і зовсім безгучно, немов не йде, а пливе, як ото пливуть «живі картини» в чарівному ліхтарі.
Те видовище тривало не одну мить: Зеб мав змогу спостерігати його довший час і розгледіти все добре - цілком досить, аби переконатися, що то не привиддя і не якась інша омана чуттів.
І зникло воно не враз, а поволі, поступово: спершу голова коня, тоді шия і груди, потім примарна й водночас чудернацька постать вершника і, нарешті, крижі коня та його довгий розмаяний хвіст.
