- Боже правий!
Цей вигук злетів з уст Зеба Стампа не з дива, що вершник без голови зник. Якраз у тому не було нічого дивного: просто герой "вистави перетнув сцену і зайшов' за лаштунки - крони дерев над краєм урвища.
- Боже, правий!
Двічі вихопився у старого мисливця цей вигук безмежного подиву, і обидва рази з тону його було чути, який він приголомшений.
Те саме виказував і весь його вигляд. Попри всю Зебову хоробрість, по тілу його перебігав дрож, а темні від тютюнової жуйки губи аж побіліли. Якийсь час він стояв не озиваючись, так наче після тих двох вигуків йому одібрало мову.
Нарешті він здобувся на слово.
- Побий мене грім! - пробурмотів він ледь чутно, все ще не спускаючи очей з того місця, де щойно востаннє майнув хвіст коня з таємничим вершником.- Оце-то страхіття, не будь я Зебулон Стамп! Таки правду казав ірландець. А я думав, що все те йому привиділося з п'яних очей. Аж ні. Він насправді бачив його, так само, як оце я. Тож не дивно, що той бевзь так перепудився. В мене й самого досі жижки трусяться. Боже правий, що ж це може бути?..- Він на хвилю замислився, тоді заговорив знову: - Що ж воно може бути? Хай йому чорт, не знаю, що й подумати. Коли б це не вночі або трохи ближче, я б роздивився до ладу... Ха! А чом би мені й не підійти до нього ближче? Я не я буду, як не спробую! Не з'їсть же він мене, хай би то був і сам нечистий! А коли то й він, я ще побачу, чи всидить він у сідлі, як дістане кулю в груди. Ну ж бо, ходім познайомимося з тією потворою, хоч би що воно було.
Мовивши так, старий мисливець нечутно подався між деревами до стежки, що вела нагору. По рушницю йому йти не довелося, бо він узяв її з собою, ще коли вибіг із хатини, стривожений виттям собаки. І якщо вершник без голови був істотою земною, з плоті й крові, а не якоюсь потойбічною проявою, Зеб Стамп цілком міг сподіватись побачити його знову.
Коли він дивився на вершника від дверей хакале, той їхав просто до виярка, яким можна було спуститися згори в долину. Тією ж таки стежкою подався й Зеб, і, якщо вершник не звернув убік чи не пустив коня чвалом, мисливець мав перестріти його на краю урвища. Усе це - і відстань, і потрібний час - Зеб прикинув ще до того, як рушив угору.
Його розрахунки виявились правильними, дюйм у дюйм і хвилина в хвилину. Тільки-но голова його опинилася впорівень з краєм урвища, він побачив плечі таємничого вершника.
Ще крок нагору - і оку відкрилась уся його постать. Ще один крок - і проти неба стало видно коня, від кінчиків вух до копит.
Саме в ту мить, коли Зеб побачив його, кінь спинився на краю урвища, передом до виярка. Як видно, він уже мав сходити вниз, але чи то вершник з обережності напнув поводи, чи то він сам почув, як мисливець береться нагору, чи, може,- ще ймовірніше,- учув його нюхом.
Та хоч як там було, а кінь стояв просто перед ним.
Побачивши це, Зеб Стамп і собі спинився. У будь-кого іншого на його місці волосся стало б сторч, та й у старого мисливця, як він потім признавався, «мороз пішов поза шкірою». Проте він не відступився від наміру, що спонукав його шукати цієї моторошної зустрічі: Зеб хотів дізнатися, хто перед ним - людина чи диявол.
Він миттю приклав рушницю до плеча й скерував погляд над цівкою. Ясне місячне світло дало йому змогу навести мушку просто на груди вершника без голови.
Ще мить - і куля пробила б ті груди, але раптом у свідомості мисливця зринула страшна думка: а що, як він оце вчинить убивство?
Ця думка змусила його опустити рушницю, і він з хвилину вагався.
- А може, це людина? - пробурмотів він.- Та ні, начебто не схоже. Хіба ж там є місце для голови, під тим мексиканським покривалом? Ну, а як це людина, то в неї має бути язик, от тільки не знаю де - голови ж то нема... Гей, чужинцю! Чи не надто пізня година для прогулянок, га? А голову свою ви де забули?
Відповіді не було. Лише кінь форкнув, почувши людський голос. Ото і все.
- Слухайте, чужинцю! До вас говорить старий Зеб Стамп із Кентуккі. Він не та людина, щоб з нею жартувати. Отож облиште свої штуки й поясніть усе як є, а то глядіть, щоб не довелося плакати. Зараз же озвіться, а ні - то я вліплю вам у тельбухи шматок свинцю!
І знов мовчанка. Цього разу й кінь, уже звикши до голосу, тільки головою труснув.
- Ну й чорт тебе бери! - гукнув мисливець, роздратований цією образливою мовчанкою.- Даю тобі шість секунд, а як і тоді не озвешся, продірявлю кулею. Якщо ти опудало, це тобі не зашкодить. А якщо справді диявол - то й поготів. Ну, а коли людина й просто клеїш дурня, прикидаючись мерцем, то дістанеш по заслузі за ці свої штуки. Ану озовися! - вже з гнівом гримнув він.- Озовися, кажу тобі! Не хочеш? Тоді стріляю. Один... два... три... чотири... п'ять... шість...
І в ту мить, коли мало б прозвучати «сім», почувся лункий виляск пострілу, потім свист кулі в повітрі й глухий удар - то смертоносний свинець влучив у щось туге.
Проте, здавалося, той постріл тільки налякав коня - та й годі. Вершник як сидів, так і лишився сидіти в сідлі!
