- Авжеж. Так і зроблю, будьте певні.
- Гляди ж, я покладаюся на тебе.
- Можете мені вірити. Тільки от, містере Стампе, як це зробити? Як я дам вам знати, коли ви зайдете десь далеко й не почуєте мене? Що тоді робити?
- Ну, навряд щоб я зайшов надто далеко. Таким раннім ранком індики мають гуляти й поблизу... Одначе все може бути,- сказав Зеб, подумавши.- Рушниці в хатині нема? Або й револьвер згодиться.
- Нема ні того, ні того. Панич забрав із собою, коли востаннє їхав до селища. То, мабуть, там і залишив.
- Кепсько. Я ж і справді можу тебе не почути... Уже переступивши поріг, Зеб спинився й знов замислився.
- Дарма! - вигукнув він за хвилину.- Придумав! Ось як ми зробимо. Бачиш мою стару худобину? Онде вона припнута під деревами.
- Бачу, містере Стампе. Певно, що бачу.
- А отой колючий кактус на краю галявини бачиш?
- Ну звісно.
- От і молодець. А тепер слухай. Коли я піду, не забувай визирати за двері, а як хтось сюди поткнеться, біжи мерщій до того кактуса, зріж гілку, де найбільше колючок, і застроми її конячині під хвіст.
- Боже мій, та навіщо ж мені отаке робити?
- Гм, мабуть, треба-таки пояснити тобі,- задумливо мовив Зеб,- а то ти ще, гляди, чогось не того наробиш. Бачиш, Феліме, коли б сюди без мене хтось над'їхав, я маю одразу ж знати про це і притьмом повернутися. Далеко я не піду, але ж однаково можу не почути, як ти гукатимеш. Коняка зробить це краще за тебе. Тільки запхай їй кактуса під самий хвіст, і нехай собі верещить. А вже її я не почую, хіба що як лежатиму мертвий. Отож, Феліме, зроби все точнісінько як я тобі кажу.
- Усе так і зроблю, щоб я пропав!
- Гляди ж бо. Від цього може залежати життя твого хазяїна.
Промовивши це останнє застереження, мисливець почепив на плече свою довгу рушницю й пішов від хатини.
- Він таки має голову на в'язах, цей старий,- озвався Фелім, коли Зеб уже не міг його почути.- Тільки чого це він так боїться, щоб хтось сюди не приїхав? Мовляв, якась небезпека, і паничеве життя від цього залежить? Еге ж, саме так він і сказав. І звелів визирати за двері. То, мабуть, треба одразу ж піти подивитися.
З цими словами він вийшов за двері й пильно оглядів усі стежки, що вели до хатини. Тоді повернувся й став на порозі, мов солдат на варті.
Фелімове чатування тривало недовго. Не минуло й десяти хвилин, як до нього долинуло тупотіння кінських копит, сповіщаючи, що хтось їде берегом річки до хатини.
Серце його шалено закалатало в грудях.
Густі дерева заважали Фелімові побачити вершника, і він не міг знати, що за гість наближається до хакале. Але з тупотіння копит було чути, що скаче один кінь, і оце й збудило в ірландцеві страх. Він злякався б куди менше, якби почув, що їде цілий загін. І хоч добре знав, що це не може бути його господар, проте не мав ніякої охоти знову зустрітися з вершником, що так скидався на нього всім, окрім голови.
Спершу в Феліма майнула думка перебігти галявину й вчинити так, як звелів йому Зеб Стамп. Але зі страху він завагався й лишився на місці, аж поки побачив, що боятись нема чого: незнайомий вершник був з головою.
- Авжеж, онде вона, голова,- мовив собі Фелім, коли вершник виїхав з-за дерев і спинився на краю галявини.- І голова, і обличчя, та ще й доволі гарне. Тільки от невеселе, наче він сьогодні поховав свою бабусю. Дивний якийсь хлопчина, їй-право. А ніжки які маленькі!.. Милий Боже, та це ж бо жінка!
Поки ірландець отак міркував - то вголос, то мовчки,- людина на коні проїхала ще зо два кроки й знову стала.
Придивившись до неї ближче, Фелім побачив, що не помилився, хоч і те, як вона сиділа в сідлі, і ледь помітні вусики, і чоловічий капелюх та серапе могли ввести в оману й проникливішого спостерігача, ніж наш ірландець.
То справді була жінка. То була Ісідора.
Фелім уперше побачив молоду мексиканку, так само як і вона його. Вони ніколи доти не зустрічалися.
Він слушно зауважив, що обличчя незнайомки було не дуже веселе. Навпаки, воно було засмучене, а краще сказати - геть сумне.
Коли вершниця виїхала із затінку дерев, очі її дивилися насторожено. Не проясніло її обличчя й тоді, коли вона опинилася на відкритій місцині,- хіба тільки в погляді майнули подив і розчарування.
Вигляд самої хатини не міг збудити в ній таких почуттів. Молода мексиканка знала, що тут має бути хакале, й саме до нього їхала. Як видно, здивувала й розчарувала її кумедна постать на порозі. Це був не той, кого вона сподівалася побачити.
Ісідора нерішуче під'їхала ближче й звернулася до нього.
- Чи я зробила помилку? - спитала вона найкращою, якою тільки могла, «американською мовою».- Пробачте мені, але я... я думала, що тут живе дон Морісіо.
- Дон Моррішо, кажете? Ні, такого тут немає. Дон Моррішо... Колись я знав чоловіка на прізвище Морріш, він жив недалеко від Баллібаллаха. Я добре його запам'ятав, бо одного разу він обшахрував мене на кінних торгах. Тільки його звали не Дон, а Пат. Пат Морріш, бодай його чорти взяли, того шахрая!
- Дон Морісіо... Moріс... Моріс...
- А, Моріс! То, може, ви говорите про мого хазяїна, містера Джеральда?
