- Ні, це таки я, містере О'Нійле. Дуже нелюб'язно, що ви забули мене, та ще й так скоро.
- Я забув вас?! Та як ви могли таке подумати, міс! Нема в світі ірландця, що, глянувши раз на ваше миле личко, колись забув би його. О Господи, та онде ж іще один, що весь час згадує вас, навіть у гарячці! - І Фелім промовисто позирнув на ліжко.
Луїзине серце аж затремтіло з утіхи.
- Але що ж воно таке? - запитав Фелім, згадавши про незбагненну переміну, яка сталася в хатині.- А де отой юнак, чи то пак жінка, чи хто воно там? Ви не бачили тут ніякої жінки, міс Пойндекстер?
- Авжеж... бачила.
- О, бачили? То де ж вона поділася?
- Певне, поїхала собі.
-. Поїхала? Ну й хутко ж вона передумала! Ще й десяти хвилин не минуло, як я залишив її тут у хатині. Вона тільки-но зняла капелюшка - та де, чоловічого капелюха! - і начебто збиралась лишитися надовго. То ви кажете, поїхала? От і добре, я нітрохи за нею не шкодую. То така жінка, що її краще обминати десятою дорогою. Надто вже швидко вона хапається за зброю. Чи повірите, міс Пойндекстер, приставила мені пістолета просто до голови!
- О Боже! Чому?
- Чому? Тільки тому, що я не хотів пустити її до хатини. Та вона все одно впхалася, бо вернувся старий Зеб Стамп і дозволив їй. Вона сказала, що панич її друг і вона доглядатиме його.
- Он як? Дивно, дуже дивно! - пробурмотіла креолка, видимо замислившись.
- Ваша правда, дивно. Та тут у нас були дива ще дивніші. Я це, звісно, не про вас, міс Пойндекстер. Так дива, що Фелім О'Нійл волів би ніколи більше їх не бачити. А вам я щиро радий, міс, і панич теж зрадіє, я певен, коли тільки...
- Феліме, любий, розкажіть мені про все, що тут сталося.
- Гаразд. Але тоді, міс, вам треба скинути капелюшка й лишитися тут надовше, бо мені й дня не вистачить, щоб розказати вам про все, що діялося тут від позавчора.
- А хто ж тут був за цей час?
- Хто був?..
- Ну, крім... крім тієї...
- Крім тієї жінки, що на вигляд як юнак, ви хочете сказати?
- Атож, крім неї. Тут був хтось іще?
- Та певно, що був, ще й скільки! Хто ви тільки хочете, і всякого кольору. Найперше був такий собі один, він їхав сюди, але не доїхав. Тільки я боюся про нього казати, бо це настрахає вас, міс.
- Кажіть, кажіть. Я не ляклива.
- Хай буде по-вашому, хоч я й сам не доберу в тому глузду. Він був верхи на коні, але без голови.
- Без голови?
- Нічогісінько навіть схожого на плечах. Почувши це, Луїза мимоволі подумала, чи все гаразд із власною Фелімовою головою.
- А до того ж, міс, він був точнісінько як панич Моріс, ну наче викапаний. Сидів верхи на його коні, і мексиканське покривало на плечах- було його, і геть усе як у панича, коли він десь їде. Господи, ото набрався я страху, як його вгледів!
- А де ж ви все те бачили, містере О'Нійле?
- Отам нагорі, на краю урвища. Я виглядав панича, він ще вранці мав повернутися з селища, отож хто б то міг бути, як не він,- так я й подумав. Потім він під'їжджає, коли бачу - а голови нема! Тут він став, трохи постояв - і чимдуж назад, а наш Тара як завиє, та й собі за ним. Отак вони гайнули через велику рівнину й зникли. з очей. Тоді я вернувся сюди, в хатину, замкнувся і ліг спати. І ото як я вже спав і мені снилося... Ой, міс, та ви ж, мабуть, втомилися стояти. Може, знімете свого гарненького капелюшка та сядете на оту скриню? На ній вам буде зручніше, ніж на табуретці. Зробіть ласку, сідайте, бо я маю ще багато чого розказати...
- Не турбуйтеся про мене, розказуйте, прошу вас.
Хто ще приїздив сюди, крім того дивного вершника?
А то була, певне, чиясь витівка, просто жарт.
- Жарт, ви гадаєте? Те саме сказав мені й старий Зеб.
- То він теж тут був?
- Атож, був... Тільки вже після тих, інших.
- Інших?
- Еге ж, міс. Зеб прийшов тільки вчора вранці. А ті інші завітали до хатини вночі перед тим, я вже давно спав, то ще й збудили мене серед ночі.
- Та хто ж вони були, ті інші?
- Як хто? Індіанці, хто ж би ще.
- Тут були індіанці?
- Аякже, ще й ціле плем'я!.. Отож я казав вам, міс, я собі міцно сплю, коли це чую - в хатині хтось балакає, просто в мене над головою, і щось наче шамотить, як ото коли карти тасують... Матір Божа! А це що таке?
- Де?
- Хіба ви не чули? Прислухайтесь!.. 0, знову! Це ж коні тупочуть! Просто коло хатини...--Фелім кинувся до дверей/- Святий Патріку! Нас кругом оточили вершники. Ціла тисяча, і ще їдуть... Зеб... Треба знов дати сигнал! Ой лихо, вже не встигну!..
Схопивши гілку кактуса, яку він заніс до хатини, щоб була напохваті, Фелім вибіг за двері.
- О Боже! - вигукнула креолка.- Це вони! З ними батько, а я тут. Що мені сказати? Пресвята Діво, вбережи мене від ганьби!
Не тямлячи, що робить, вона метнулася до дверей і замкнула їх. Але в ту ж мить зрозуміла, що це марна річ. Для людей, що скупчилися надворі, така перепона була заіграшку. Серед гомону за дверима Луїза впізнала грубі голоси * регуляторів».
Раптом їй упала в око широка щілина в задній стіні. Може, поступитися власною гідністю і втекти крізь той отвір?
