Та було вже запізно. Тупотіння копит чулося й позаду хатини. Вершники оточили її з усіх боків. До того ж Луїзина лошиця стояла на лужку перед дверима, а ту плямисту красуню годі було сплутати з будь-яким іншим конем. Тож вони вже напевне її впізнали.
Але й ще одне міркування стримувало креолку від спроби втекти - міркування благородне й безкорисливе, її коханий був у небезпеці, від якої його навряд чи врятував би й несвідомий стан. То хто ж би, крім неї, Луїзи, захистив його?
«Нехай я втрачу своє добре ім'я,- подумала вона,- нехай втрачу батька, друзів, усіх... але не його! На все Божа воля. Може, мене чекає ганьба, та я однаково залишусь вірною йому!»
З такими думками молода креолка стала біля ліжка хворого, сповнена рішучості врятувати його будь-якою ціною - нехай і ціною власного життя.
Ніколи ще біля хатини Моріса Джеральда не тупотіло стільки кінських копит водночас - навіть тоді, коли кораль позад неї був повний спійманих мустангів.
Феліма, що вискочив за двері, зупиняють одразу зо два десятки голосів. Один із них звучить гучніше за всі інші, і з того, який він владний, можна здогадатися, що то говорить ватажок.
- Стій, негіднику! Від нас не втечеш. Ще крок - і покладемо тебе на місці. Стій, тобі кажуть!
Ірландцеві, що рушив був просто до кобили Зеба Стампа, припнутої по той бік галявини, доводиться скоритись. Він умить спиняється.
- Повірте, панове, я й не думав тікати,- злякано белькоче він, бачачи перед собою стільки грізно насуплених облич і стільки ж таки наведених на нього рушниць.- І гадки такої не мав. Я тільки хотів...
- ...Дременути геть, як пощастить. Початок був непоганий. Гей, Діку Трейсі! Ану сповий його своєю довгою мотузкою. Допоможи йому, Шелтоне!.. Якийсь він дурнуватий на вигляд, хай йому чорт. Невже це той, котрого ми шукаємо?
- Та ні, не він. Це його слуга.
- Гей, хто там за хатиною! Пильнуйте добре. Ми ще не знайшли його. Тож глядіть, щоб і кота не пропустили... А тепер слухай ти, негіднику! Хто там усередині?
- Хто всередині? Цебто в хатині?
- Відповідай, клятий бевзю, коли тебе питають! - каже Трейсі, оперізуючи свого бранця мотузкою.- Хто є всередині хатини?
- О Боже! Як припече, то затанцюєш. Ну, по-перше, там мій хазяїн...
- Стривайте, а це що? - запитує Вудлі Пойндекстер, який щойно над'їхав і побачив плямисту лошицю.- Та це ж... це ж мустанг нашої Лу!
- Саме так, дядечку,- підтверджує Кассій Колхаун, що приїхав разом з ним.
- Хто ж його сюди пригнав?
- Мабуть, сама Лу.
- Яка дурниця! Ти жартуєш, Касе?
- Ні, дядечку, я серйозно.
- Ти хочеш сказати, що моя дочка була тут?
- Була тут і тепер тут, я певен.
- Це неможливо!
- То погляньте отуди!
Двері тільки-но відчинили. Всередині хатини видно жіночу постать.
- Боже праведний! Моя дочка!.. Пойндекстер злазить з коня і квапливо йде до хатини, слідом за ним - Колхаун. Обидва заходять.
- Луїзо, як це розуміти?.. О, тут поранений! Це він?.. Генрі? - Ще не діставши відповіді, плантатор помічає синові плащ та капелюх.- Він! Живий! Хвалити Бога! - І рвучко ступає до ліжка.
Та радість його ту ж мить згасає. Бліде обличчя на подушці - не синове. З грудей нещасного батька вихоплюється глухий стогін, і він, заточуючись, відходить від ліжка.
Здається, й Колхаун так само вражений. Але з його уст злітає крик жаху. Знічено скулившись, він тихенько вислизає з хатини.
- Боже милий, що це? - тяжко дихаючи, насилу вимовляє плантатор.- Ти можеш мені пояснити, Луїзо?
- Ні, батьку, не можу. Я тут усього кілька хвилин. А його застала отакого,як бачиш. У нього гарячка, і він марить.
- А... а Генрі?
- Я ще нічого не знаю. Коли я приїхала, містер Джеральд був сам. Той чоловік, що надворі, кудись виходив і оце тільки-но повернувся. Я не встигла розпитати його.
- Але як... як ти тут опинилась?
- Я -не могла лишатися вдома. Просто несила було сидіти далі між чотирьох стін і нічого не знати. Це справжній жах - бути самій у цілому домі й весь час думати, що мій нещасний брат... О Боже, Боже!..
Пойндекстер розгублено дивиться на дочку, але в очах його німе запитання.
- Я подумала: а може, Генрі тут.
- Тут?.. Але як ти дізналася про цю хатину? Хто показав тобі дорогу? Ти ж тут сама!
- Ах батьку, я знала дорогу. Пригадуєш той день у прерії, коли мене понесла моя Луна? Вона тоді забігла аж у ці місця, ще й далі. А коли ми з містером Джеральдом поверталися, він сказав мені, що тут його оселя. От я й подумала, що зможу сама знайти сюди дорогу.
З обличчя Пойндекстера все ще не сходить розгублений вираз, проте до нього долучаються й ознаки іншого почуття: брови похмуро зсуваються до перенісся, і між ними залягає глибока зморшка. Та яка чорна думка точить йому душу, він не каже.
- Мені дивно, що ти могла таке вчинити, дочко. Це непристойно... навіть небезпечно. Ти повелась, як легковажне дівчисько. Зараз же їдь звідси! Тут не місце для порядної дівчини. Сідай на свою лошицю - і додому. Хтось поїде з тобою. Можливо, тут станеться щось таке, чого тобі не треба бачити. Тож їдь, не барися!
