- Це його кінь, я ж добре бачу. І сідло його, і серапе, і все інше. Як же, в біса, вони могли потрапити до того? - Він знову замовк, про щось міркую- чи.- Фокус це чи не фокус але добра від нього не жди. Хто б не втнув отаке, він, певно, знає про все, що сталося тоді вночі, і, якщо та річ там, її треба видобути. Та й надало ж мені, дурневі, ще хвалитися цим! Недарма кажуть: як не щастить, то вже не щастить!.. Ні, ближче він таки не підійде. Боїться лісу, це ясно. Якби ж то приманити його хоч на двадцять кроків - і було б досить. Хай йому чорт, спробую.- І, під'їхавши до самого узлісся, переслідувач стиха загукав до коня: - Ану йди... йди... йди сюди! Ну ж бо, йди, конику, йди!
Та поклик був марний. Як видно, кінь не зрозумів його або ж зрозумів не так, як треба. Замість приманити тварину, чоловік, навпаки, сполохав її: за першим же звуком кінь випустив з рота траву, шарпнув головою і тривожно заіржав. Здавалося, той звук настрахав його дужче, ніж койоти і грифи. Для нього, мустанга, людина була найлютішим ворогом, а надто людина на коні, що її дух він зачув уже й своїм гострим нюхом.
Він не став дивитися, що то за людина й що за кінь. Чуття вмить підказало йому, що обоє- його вороги.
Мабуть, і вершник був такої думки, бо не напнув поводів і дав коневі волю бігти куди йому заманеться, цебто ген у прерію.
З досадою вилаявшись, невдатний переслідувач ударив свого коня острогами й виїхав з гаю.
І ще з більшою досадою вилаявся знов, коли побачив, що куля, яку він з такою надією послав навздогін вершникові без голови, не завдала ніякої шкоди і той швидко скаче геть, уже недосяжний для нього.
Зеб Стамп не довго пробув на тому місці, де знайшов відбиток зламаної підкови. Менш як за десять секунд він упевнився, що то відбиток саме цієї підкови, і, підвівшися з колін, рушив далі знайденим слідом. Він ішов пішки, а стара кобила, слухняно скорившись його жестові, брела за ним оддалік.
Так він пройшов понад милю, то сповільнюючи ходу там, де слід ставав невиразний,- то знов широко ступаючи - коли добре бачив відбитки зламаної підкови. Як археолог, що, знайшовши у руїнах стародавнього міста глиняну табличку, захоплено вдивляється у зрозумілі тільки йому письмена,- так і Зеб Стамп читав оті «знаки» в книзі прерії.
Поглинутий спогляданням слідів і думками, які вони будили, старий мисливець не бачив нічого довкола. Він не дивився ні на безмежний зелений простір, що розлягався навкруги, ні на ясну блакить неба над ним. Уся його увага зосередилась на смужці дернику під ногами попереду.
Відірвало його від цього пильного діла не те, що він побачив, а що почув. То був звук рушничного пострілу, але такий далекий, що здалося, ніби ляснув тільки капсуль, не запаливши пороху.
Зеб машинально спинився, але не випроставсь, а лише звів очі й швидко озирнув обрій, на мить затримуючи погляд усюди, де могли б стріляти.
Хмаринка синюватого диму, ще зберігаючи кулясту форму, поволі здіймалася на тлі неба. Під нею мріла тьмяна пляма лісового «острова».
Усе те було так далеко, що звідти, де стояв Зеб Стамп, тільки бувалий знавець прерії міг почути той звук і побачити хмаринку диму й темну смужку гаю.
Але Зеб усе почув і побачив.
- З біса дивно! - пробурмотів він, усе ще стоячи, мов той городник, що оглядає капустяну розсаду.- Таки з біса дивно, коли не сказати більше. Кому це чорти надали полювати в тих заростях? На те, що він там уполює, шкода й пороху. Знаю я той гайок - нічого в ньому нема, крім койотів. І чим вони тільки там живуть, Бог їх відає!.. Е-е! - озвався він знов, трохи помовчавши.- Мабуть, то котрийсь крамар із селища подався, як вони кажуть, «на проїздку». Постріляє оце по тих смердючках, а потім хвалитиметься, що полював на вовків! Ну, та мені до того байдуже, хай собі полює... Еге! А це хто сюди їде? Та ще так стрімголов, наче за ним сам нечистий з вилами женеться! Що?.. Бодай я пропав, та це ж той, що без голови! Таки він, клянуся Богом!
Старий мисливець не помилився. Та й як було не впізнати вершника, що наче виринув з-під хмарки порохового диму, яка вже розпливлася над обрієм, і тепер шаленим чвалом гнав через прерію. То був справді вершник без голови!
Не могло бути сумніву й щодо того, куди він скаче. Вершник видимо простував туди, де стояв Зеб, так ніби побачив його здаля й зумисне мчав до нього.
Навряд чи знайшовся б серед жителів Техасу хоч один, сміливіший за старого мисливця. Зеб Стамп не боявся зустрічі ні з ягуаром чи пумою, ні з ведмедем чи бізоном. Навіть цілий загін команчів не нагнав би на нього такого страху, як цей самотній вершник.
