- Поспішати я не мав куди і їхав повільно. Спати мені після всього зовсім не хотілось, а тому було байдуже, де згаяти ніч - серед прерії чи під покрівлею свого хакале. Я знав, що дістануся до Аламо ще вдосві- та, і, власне, так собі й покладав. Назад я не озирався, бо мені й на думку не спадало, що хтось може їхати за мною. І тільки коли проїхав з півмилі заростями, де проходить дорога на Ріо-Гранде, почув позаду швидке тупотіння кінських копит. Я саме поминув те місце, де дорога круто повертає вбік, і не міг побачити вершника, який скакав за мною, але чув, що він їде швидким клусом і щомить наближається. «А що, як то хтось, з ким мені зовсім не хотілося б зіткнутись?» - подумав я собі, хоч це мене й не дуже турбувало. І скоріш за звичкою, набутою в сусідстві з індіанцями, аніж з якоїсь певної причини, я завернув між дерева й став чекати, поки той невідомий під'їде ближче.
Незабаром він показався на видноті. І як же я здивувався, коли замість якогось незнайомця побачив того, з ким ми зовсім недавно розійшлися недругами. Кажучи це, я маю на думці не своє почуття, а тільки його. Я не знав, чи не поїхав він слідом за мною з тим самим недружнім наміром. Може, там, у саду, тільки присутність сестри втримала його від сутички, і тепер він дасть собі волю й зажадає від мене відповіді за те зло, яке я нібито заподіяв його сестрі?..
Панове присяжні! Не стану кривити душею: побачивши його, я подумав саме так. І тоді я вирішив не ховатись, як боягуз, і не уникати цієї зустрічі. Я не почував за собою ніякої вини, бо не вчинив нічого лихого. Хоч я й бачився з його сестрою таємно, але винні в цьому були інші, а не я і не вона. Я кохав її всім серцем, і то було щире й чесне почуття, в якому мені не соромно признатися. Так само кохаю я її і тепер!
Карета Луїзи Пойндекстер стоїть поза краєм натовпу, проте не так далеко від підсудного, і крізь нещільно запнуті завіски дівчині чути кожне слово, що злітає з його уст. І хоч який тягар лежить у неї на серці, та коли вона чує це сміливе зізнання, обличчя її займається радістю. Адже то ніби відлуння її власних слів, сказаних раніш, і рум'янець, що нараз заливає її щоки, викликаний не соромом, а переможною гордістю.
Молода креолка навіть не намагається приховати своїх почуттів. Навпаки - здається, в цю мить вона ладна вискочити з карети, підбігти до того, кого судять за вбивство її брата, і з пристрастю, яку може породити тільки кохання, кинути гнівний виклик його найзапеклішим напасникам.
І коли невдовзі на обличчя її знов набігає тінь смутку, то вже не з ревнощів. Луїза добре пам'ятає солодкі слова, почуті нею тоді, коло ліжка безтямного хворого, а тепер вона знає, що ті слова - щира правда. їх повторено й підтверджено за ясної свідомості, у сповіді людини, що, можливо, стоїть на порозі смерті і вже не має поцейбічних причин казати неправду.
Хоч як тішить Луїзу Пойндекстер те відверте освідчення, та мало хто навколо поділяє її почуття. На більшість присутніх останні слова підсудного справляють зовсім інше враження. Така-бо вже прикра властивість людської вдачі: ми відчуваємо болісну досаду, коли бачимо поруч себе чиєсь кохання, а надто кохання велике й безоглядне. Пояснити це явище неважко. Річ у тім, що закоханим немає до нас ніякого діла, і ми це знаємо. Стара, як світ, історія про самолюбство, вражене чужою байдужістю.
Навіть тим серед натовпу, кого не зворушують чари прекрасної креолки, несила погамувати в собі глухі заздрощі; а вже ті, що мають до неї певний сердечний інтерес, обурені до глибини душі цими, як вони вважають, безсоромними звіряннями.
Якщо підсудний не може навести інших доказів своєї непричетності до злочину, то краще було йому взагалі мовчати. Поки що він тільки зіграв на руку своїм недругам, збудивши неприязнь до себе і в тих людей, які досі були принаймні безсторонні.
Знову по натовпу перебігає гомін, і спільники Колхауна підводять голови. Знову здається, що свавільна юрба схопить Моріса Джеральда й повісить, не вислухавши до кінця.
Але так тільки здається. Майор промовисто позирає на своїх добре вимуштруваних солдатів, а суддя владно вигукує:
- До порядку в суді!
Гомін ущухає, і підсудному дозволяють говорити далі. Він веде далі свою розповідь:
- Так от, коли я побачив, що то Генрі Пойндекстер,
я виїхав з-за дерев і спинився. Ніч була доволі ясна, і він одразу впізнав мене. Я думав, що він знов почне дорікати мені,- та й мав підстави так думати*- отож був приємно здивований, коли він повівся зовсім інакше. З перших же слів він щиро перепросив мене за те, чого наговорив там у саду, і по-дружньому подав руку. Чи треба казати, як радо я потиснув її! Я знав, що це рука вірного друга, та й сподівався, що з часом вона стане для мене рукою брата.
